Легіон Хронос

 – Панове, якщо ви про мiнералку, я розрахуюсь. Жодних проблем! Просто тут нiкого не було, i я не мiг заплатити. Але якщо ви наполягаете…

– Заткни пельку i не патякай зайвого. Я тебе запитую: де комунiкатор?

«Хоч би вони не помiтили пiстолет!» – майнула думка у Дмитра, який все ще не мiг наважитись вiдкрити вогонь.

Один з переслiдувачiв витяг з кишенi схожий на авторучку срiблястий предмет i спрямував його в обличчя Дмитровi, пiсля чого останнiй вiдчув кволiсть i неймовiрне бажання спати. У очах затьмарилось i вiн мiг дивитись лише на блискучий цилiндрик в руках чоловiка.

– Де комунiкатор?

Думки Дмитра стали схожими на швейцарський сир – в них утворились велетенськi отвори, у якi провалювалась його здатнiсть мислити тверезо. Вiн не мав абсолютно нiякого уявлення, про що його запитують, але вiдчув щире бажання допомогти. Йому навiть захотiлось заплакати вiд думки, що не може вiдповiсти на запитання i встановити мiсцезнаходження злощасного комунiкатора.

– Я справдi не знаю, – кволим голосом вiдповiв Дмитро.

Агент заховав цилiндрик у кишеню i сказав до колеги:

– Очевидно, ми прибули надто рано, i чортiв легiонер не встиг передати комунiкатор цьому бовдуру.

– Лайно, свiй прилад вiн встиг лiквiдувати. А могли б отримати добрячу купу грошей. Комунiкатор легiонера – це тобi не iграшка.

– Байдуже, доправимо його на базу. Нехай там ламають собi голову, як з нього витиснути потрiбну iнформацiю. А тут нам робити нiчого.

– Ти маеш рацiю.

Обидва повернулись до Дмитра i в один голос заявили:

– Ходiмо з нами.

І здивовано заклiпали очима, натикнувшись на потертий ствол ТТ.

– А тепер слухайте мене, блазнi! Стали на колiна i поклали руки на потилицi! – Дмитро, який вiдчув пiсля вимкнення невiдомого гiпногенератора дикий головний бiль, нарештi вирiшив дiяти рiшуче.

– Поклади зброю, – загрозливо сказав один з агентiв i полiз у кишеню.

Дмитро посмiхнувся крижаною посмiшкою i повiльно похитав головою.

– На твоему мiсцi я б цього не робив!

– Поклади зброю, i ми все забудемо, – рука другого з незнайомцiв опустилась, i у нiй з’явилась блискуча, схожа на шовк речовина, яка швидко перетворювалась, змiнюючи форму.

Пройшло не бiльше секунди, i Дмитро побачив, що пальцi бандита стискають рукiв’я вiдмiнно загостреного ножа. Далi зволiкати було б подiбним до смертi. З таким вiдчуттям, нiби це робить хтось iнший, Дмитро вистрiлив чотири рази – по двiчi у груди кожному з агентiв.