Легіон Хронос

А найбiльше – статую французькоi народноi героiнi Жанни д’Арк, про яку вперше почув саме тодi, пiд час екскурсii у Лувр. Вiн не мiг сказати, чим саме так вразила його пофарбована у колiр золота скульптура, яка зображувала затягнуту у лицарськi обладунки дiвчину верхи на конi, з мечем при поясi i штандартом у руках. Пригадував, як роздивлявся ii i намагався уявити, якою ж була вона, ця таемнича й чарiвна дiвчина колись, до того, як завмерла на постаментi навпроти Лувру, втiлена у бронзу. Про що думала, стискаючи у руках свiй штандарт, кого бачила перед собою, задумливо позираючи вдалечiнь.

Той день вiн запам’ятав на все життя. І тепер чомусь пригадав. Пригадав i вiдчув, як його випробуване шосте вiдчуття настирливо заворушилось у свiдомостi, натякаючи на щось досi невловиме й ефемерне.

Роздiл 9

Зiйшовши сходами на третiй поверх, Нора вiдчинила однi з довгого ряду дверей i увiйшла до великого примiщення, яке було заставлене двоярусними лiжками. Точнiсiнько як солдатська казарма, що ii Дмитро бачив колись у кiно.

Хiба що не вiдчувалось того бездоганного порядку, який вiдрiзняе примiщення для вiйськовослужбовцiв. На кiлькох лiжках, лiниво позираючи на прибулих, лежали молодики у блакитних мiшкуватих комбiнезонах. Ще кiлька рекрутiв, схожих на них як двi краплi води, сидiли на лавi за довгим столом. На столi горою було навалено книги i рiзнокольоровi журнали, лежала шахова дошка i кiлька електронних планшетiв. Помiтивши Нору, усi присутнi пiдхопились i, виструнчившись, завмерли.

– Вiльно, – недбало промовила вона, i Дмитро щиро пожалкував про тон, який дозволив собi щойно.

– Знайомся з колегами по нещастю, мачо, – насмiшкувато сказала до нього Нора. – Потiм зайдеш в кабiнет до лiкаря. Пiсля цього до вечерi ти вiльний.

– О котрiй вечеря? – спробував Дмитро прикрити напускною дiловитiстю свое розгублення.

– О шостiй. Не переймайся, голодом не замордують.

– Дякую на доброму словi.

– Та на здоров’я. І ще одне: нiколи не залишай без нагляду комунiкатор. За це я караю дуже жорстоко, – Нора вказала на браслет, що його Дмитро зняв з натертого зап’ястя i крутив у пальцях, ще раз посмiхнулась крижаною посмiшкою, пiсля чого пiшла геть.

– А де кабiнет лiкаря… – вiдповiддю на запитання слугували кроки, що вiддалялись.

Дмитро пройшов уздовж виставлених у ряд лiжок i зупинився поряд з тим, яке стояло бiля вiкна.