Місце для дракона

Всi ви бажаете повернутися на батькiвщину. Чекаемо пiдтвердження.

Повiдомлення – 3. На ваше прохання поселитися в околицях Нiди вiдповiдаемо: цього мiста вже немае. Назвiть iншу мiсцевiсть.

Повiдомлення – 4. Гардiя вiдповiдае: «Прийняти не можемо». Назвiть iншу мiсцевiсть.

Повiдомлення – 5. Пелiфiя вiдповiдае: «Прийняти не можемо». Назвiть iншу мiсцевiсть.

Нижче – назви ще кiлькох мiст, якi вiдмовилися прийняти переселенцiв. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, iхнi земляки лише зволiкали, поки йшли гарячi дебати, чи варто взагалi приймати переселенцiв.

Що iх могло стримувати?

Минуло близько семи десяткiв рокiв – час, за який життя на iхнiй планетi могло докорiнно змiнитися i, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носii iншоi культури, адже виховували iх батьки, котрi ще пам’ятали лiпшi часи. Просячи назвати щоразу iншу мiсцевiсть, водночас екзаменували: наскiльки добре знають майбутнi репатрiанти свою батькiвщину.

Моi думки були перерванi тоненьким квилiнням.

Я роззирнувся – на камiнчику скулилося мале зайченя. Воно тремтiло й дивилося на мене так, як дивляться на едину iстоту, яка тобi близька, цей погляд був таким людським i жалiбним, що клубок пiдкотився до горла, i я аж зуби зцiпив, щоб не розревiтися. Мене охопила неймовiрна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.

Так ось чого метався той заець. Нi, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик намагався пояснити, що вiдлiтати не можна, бо загубилася дитина.

Але тi не зрозумiли. Як виявилося, на щастя.

Бiлiли розсипанi пакети – мальви, соняшник, калина…

Я зiбрав iх i поскладав у наплiчник.

Все.

Що я можу ще зробити?

Зайченя довiрливо пiшло до мене на руки, його тепле налякане тiльце пригорнулося до мене. Я пiдiбрав наплiчника i покинув долину.

18

Вже прокинулись хутори, i коли я вийшов нагору, то почув кукурiкання пiвнiв, валування собак та чмихання моторiв.

Восьма година. Все спокiйно.

Ця долина настiльки глибока i вiддалена вiд хуторiв, що нi вибуху, нi слiпучого спалаху вогню нiхто й не помiтив.

Чорна широка вирва залишилась на мiсцi, де стояла лiтаюча тарiлка, а ii розметанi рештки згорiли дощенту.

Хто повiрить у мою розповiдь?

Калениковi записки для всiх iнших – це лише здивачiлiсть староi людини.

Єдиний, крiм мене, свiдок трагедii – маленький сiренький клубочок, який не заговорить нiколи. Вiн тулиться до моiх грудей i час од часу зазирае в очi.