Сестри крові

Той похмурий час, мабуть, уже не повернеться, i ледве чи когось спалять за стосунки католика й православноi, однак можуть позбавити права займатися аптекарством i хiрургiею. – Лукаш здивовано поглянув на доктора, не розумiючи, до чого вiн гне. Але той пояснив: – Рута ж бо православна. Тепер вона ходить з вами до костелу, але часом забуваеться i хреститься навспак. Якщо це ще хтось помiтить, буде проблема.

– Справдi? Я нiчого такого не помiчав.

– А за собою ви теж нiчого такого не помiчали? – усмiхнувся Гелiас.

– За собою? Що б то я мав помiтити? – здивувався Лукаш.

– Коли ви молитеся… Ви ж не промовляете молитву анi латинкою, анi нiмецькою. Хоча ви австрiець. А щоб промовити «Pater noster» або «Vater unser in dem Himmel!», треба зiмкнути вуста для першого звуку. А ви iх не змикаете, перший звук у вас завжди голосний. Не будете ж ви казати, що людина, народжена в Зальцбурзi, молиться польською або русинською мовою!

Лукаша кинуло в холодний пiт, вiн не знав, що мае вiдповiсти.

Вочевидь, вiн, як австрiець, мав би промовляти «Отче наш» або латинкою, або нiмецькою. В обох випадках вуста змикаються, але вiн промовляе так, як звик удома, русинською. Однак йому вдалося викрутитися. Вiн не раз бував у Далмацii, яка належала Венецiйськiй республiцi, в Дубровнику практикувався в шпиталi, молитва хорватською сидiла йому в головi.

– Дорогий докторе, моя мама була з Істрii, тому читаю ii молитву: «Otce na?, ki jesi na nebesih: svetise ime Tvoje, pridi cesarastvo Tvoje, budi volja Tvoja, kako na nebesi i na zemlji.

Hleb na? vsagda?nji daj nam danas i otpusti nam dlgi na?e, kako i mi otpu?camo dlznikom na?im. I ne vavedi nas v napast, na izbavi nas od zla. Amen».

Доктор Гелiас, можливо, не чекав такоi вiдповiдi, але залишився задоволеним. Лукашевi ж було нiяково через те, що приховуе вiд Гелiаса новину про його сина, але не вiдважився ii розповiсти.

Вони пройшлися по ятках з одягом, де буяло розмаiття всiеi европейськоi моди, бо не було тут жодного однакового стилю: польський народний стрiй сусiдив з мадярським, турецьким, iталiйським чи французьким, кольори були блакитнi, зеленi, червонi, шкарлатнi або чорнi, бо одяг у Речi Посполитiй не був анi одностайним, анi до жодноi верстви населення не прив’язаний – як кому подобалося, так i зодягалися.

Європейськi строi найбiльше подобалися шляхтi та молодi, але не цуралися iх i мiщани та купцi.