Ніхто й ніколи

Та коли б Ірина Миколаiвна почула котячу мову, то вiдповiла б приблизно так: «Я й сама знаю, Геракле, що моя вина в усьому. Але ж, розумiеш, справдi хотiлося пожити в достатку. Хiба я не варта цього? Подивись лишень, яка красуня. У кого ще в нашому мiстi е таке пишне чорне волосся, такi очi кольору переспiлоi вишнi? А мое розкiшне тiло – чи не варте воно найвишуканiшоi оздоби? Не вiддаватися ж менi було за Олексу…»

На це кiт мiг би зауважити: «Але ж вiн тебе чекав шiсть рокiв, поки ти навчалася…»

«Ну, то й що?! – вибухнула б Ірина Миколаiвна.

 – Треба б i йому було навчатися. Хто це бачив таке, щоб лiкарка вiддалася за пожежника?»

«Не лукав, господине, не лукав, – муркотнув би кiт, – тобi схотiлося ситого життя, над людьми вивищитись…»

«Авжеж, що так…» – зiтхнула Ірина Миколаiвна, опускаючи кота на крiсло.

Так… У неi тепер е все i навiть бiльше. Триповерховий красень будинок, не будинок, а палац. У Максима – «Мерседес» i «Вольво», у неi – «Аудi». Чималенькому обiйстю дають лад покоiвка, кухарка, садiвник i двiрник.

Це тут. А ще – чотирикiмнатна квартира в Киевi, катер на «Днiпрi», рахунки в банках… Скiльки в неi костюмiв, суконь та взуття – вона й сама не пам’ятае… Все е, нема лише жiночого щастя, любовi немае.

Інтернатуру вона проходила в рiдному мiстечку. Вже тодi почала ховатися вiд Олекси, хоч i щемiло серце, бо любила його ще зi школи. Неймовiрними зусиллями задушила в собi щире почуття й почала шукати гiдного ii жениха.

І тут у мiстi з’явився Максим Кривець.

Приватизував птахофабрику, що ледь животiла, прибрав до рук два величезнi сади колишнього колгоспу, почав будувати вiллу… Швидко переобладнав пташники й налагодив виробництво тротуарноi плитки, наступноi весни заклав пальметний сад, потiм побудував завод i почав виробляти концентрованi соки, а ще за кiлька рокiв увiйшов до кола найбагатших людей регiону. Сiм’ю – дружину й двох доньок-близнючок – чомусь до себе не забирав. Їздив до них майже щодня аж до сусiдньоi областi. Подейкували, що й там у нього бiзнес.

Якось вiн пiдвернув ногу i потрапив до Ірини Миколаiвни на прийом. Без черги зашкандибав до кабiнету. Незважаючи на те, що вона розмовляла з пацiентом, по-хазяйськи всiвся на кушетку й вимогливо кинув:

– Докторе, робiть щось швидше, бо менi за двi години необхiдно бути в Киевi.

Обмацуючи його спухлу стопу, Ірина Миколаiвна вловила тонкi пахощi дорогих парфумiв, хвилюючий чоловiчий дух… пташкою затрiпотiло серце, запалало обличчя.