Ніхто й ніколи

Я щодня вас згадую…

– Людко! Людко! Пiшли танцювати, – пiдбiгли до них Людинi однокласницi Таня й Женя.

– Вибачте, Ларисо Гнатiвно, – знiтилась Люда.

– Іди, iди, – лагiдно посмiхнулась учителька, – танцюйте дiти, сьогоднi ваш день.

У фойе гримнула музика, заблимали переливи кольорiв – вокально- iнструментальний ансамбль старшокласникiв ушкварив сучасну швидку мелодiю. Барвисте море випускникiв вихлюпнулося iз зали i захвилювалося в ii ритмах. У iхне коло ввiрвалися й Люда з Танею. Стрiлися очима i щиро посмiхнулись одна однiй.

Дiвчата не бачились iз самих зимових канiкул. Тодi Люда, здавши сесiю, примчала додому на один день. Трохи допомогла мамi прибрати в хатi – та саме невеликий ремонт затiяла, а уже ввечерi поспiшала на електричку – зранку унiверситетський хоровий колектив виiжджав на гастролi до Івано-Франкiвська. З Танею майже нi про що й не перемовились. А новин – хвилюючих, дiвочих – набралося чимало. З ким же ними подiлитися, як не з найближчою подружкою? Адже вони з дитсадка разом.

Увесь клас заздрив iхнiй дружбi й вiрностi. Вiд’iзд Люди на навчання пролiг мiж дiвчатами вiдстанню в сотню кiлометрiв, але серцями вони стали ще ближчими.

Ось i зараз Танi нетерпеливилось розповiсти подружцi про Олега. При самiй лише згадцi про нього ii очi заiскрилися, вона нетерпляче вхопила Люду за руку. Якраз в цю мить у Люди в кишенi полонезом Огiнського озвався мобiльний. Вона вiдступила вбiк, щiльно затуливши долонею лiве вухо, послухала невидимого спiвбесiдника й засяяла личком.

Помахом руки пiдкликала Таню, притулилася губами до ii вуха…

За хвилину, майже нiким не помiчена, вислизнула в лiтепло червневоi ночi. Лише двi пари очей проводили ii до дверей: одна жагуча й хтива, друга – ненависна. Коротко зблиснув услiд ще один погляд – заздрiсний…

2. Таня

А випускний вечiр шаленiв танцями. Шiсть одинадцятих класiв iз двох шкiл невеликого мiстечка прощалися з дитинством i вступали в доросле життя…

Музики перебралися на великий асфальтований майдан перед будинком культури.

До гурту танцюючоi молодi долучилися всi охочi. Вчителi, батьки, друзi разом з випускниками завзято хвицали ногами. Що бiльше час котився до пiвночi, то веселiшим ставало свято. Юнаки, а за ними й дiвчата, по одному та парами, почали зникати у заростях парку, який темною завiсою зачаiвся за будинком культури, напiвобнiмаючи його пiвденне крило.