Ніхто й ніколи

Нiхто й нiколи

Валентина Михайленко

У невеликому провiнцiйному мiстечку в мiському будинку культури вируе випускний бал. Однокласники запросили на нього i Люду Калиновську, яка пiсля дев’ятого класу вступила до обласного лiцею педунiверситету й нинi успiшно його закiнчила. Бог обдарував дiвчину чудовим голосом i музикальнiстю, iй пророкували велике мистецьке майбутне, та мама не дозволила вступати до музичного училища, i Люда готувалася студiювати в педагогiчному англiйську мову, а заразом – i музику.

Однокласники люблять лагiдну й поступливу Люду, ненавидить ii лише Женя – багаторiчна подруга…

Валентина Михайленко

НІХТО Й НІКОЛИ

Роман

Частина І

РОЗДІЛ І

Вечiр

1. Люда

Я б учора до Вас пiдiйшов,

Як iшли Ви iз церкви додому,

Та була Ви така в голубому,

Що, iй Богу, я слiв не знайшов…

Дзвiнкий дiвочий голос бринiв затамованою силою почуттiв i пристрастей, ластiвкою здiймався увись, торкався лагiдним крилом високоi стелi, розсипався на сотнi iскристих частинок i легеньким серпанком, зiтканим iз тремтливоi краси й свiтлоi туги, огортав глядачiв.

Зал завмер, як завмирав завжди, коли спiвала Люда Калиновська.

Цiею тендiтною дiвчиною-перлинкою, лауреатом обласних i Всеукраiнських пiсенних конкурсiв та фестивалiв, пишалося все мiстечко. Вона й зовнi була схожа на нiжну перлинку: невисока, але струнка й грацiйна, з витонченим довгастим обличчям, з хвилею пухнастого бiлявого волосся, що вiльно спадало на плечi, iз ясно-голубими променистими очима, в яких свiтилося щось нiби неземне.

І хоч не була вродливицею, та в кожного, хто зустрiчався з нею, на мить перехоплювало подих: «Створив же Бог отаке миле дiвча…».

А Люда летiла… Стояла на сценi мiського будинку культури й летiла вслiд за своiм голосом. У такi хвилини все ii ество ставало невагомим. Переливалось у пiсню й пiдносилося в загадкове манливе безмежжя…

Вона почувалася щасливою. Вiд того, що голос пiдвладний найменшому коливанню мелодii, що даруе своiй улюбленiй учительцi ii улюблений романс, що однокласники запросили на випускний вечiр, що за якусь годину притисне свое розпашiле личко до широких Ромкових грудей… Що навпроти, в третьому ряду, з вологим блиском очей, якi випромiнюють любов i ласку, сидить мама.

Люда стрiлася з нею поглядом i посмiхнулась лише iй – своiй найдорожчiй, яка пишалася нею i водночас тремтiла за кожен ii крок.