У сутінках часу

Якщо ти не боiшся запросити представника iншого свiту до своеi домiвки, то давай рушати. А то, он, на дощ збираеться. А ми, факри, дощу не любимо. Надлишок вологи нам i зашкодити може.

На той час вже й сутенiти почало. Та й хмари, якi насувалися iз заходу, дiйсно погрожували пролитись на землю дощем. А додому ще майже десять кiлометрiв педалi крутити. Тому факровi й не довелось мене довго вмовляти. Швиденько зiбравши своi вудки i прив’язавши iх до рами велосипеда, я запропонував зеленому:

– Поiхали, факре! Дорога у нас дiйсно не близька.

– А ти не поспiшай! Бачу, що ти так i не зрозумiв мене. Навiщо ж нам iхати цими курними стежками? Чи ти й досi сумнiваешся у моiх можливостях? Щоб потрапити до тебе додому, тобi досить лише уявити свою домiвку. А все iнше, то вже моя турбота.

Так вже влаштована наша психiка: не повiриш у реальнiсть чогось, поки сам у цiй реальностi не переконаешся. Я тодi навiть лише посмiхнувся на пропозицiю незнайомця, уявивши, скiльки ще iхати до тiеi домiвки. Та не встиг спогад про домiвку мелькнути у моiй головi, як ми вже стояли перед ii дверима.

Я можу лише здогадуватись, який дурнуватий у мене був вигляд, коли передне колесо мого велосипеда вперлося у цi дверi. Та воно й не дивно. По-перше, це було так несподiвано, що на моему мiсцi будь-хто саме так виглядав би. Якщо не гiрше. А, по-друге, я ж не уявляв сарайчик, де залишаю велосипед пiсля поiздок. От i стукнув колесом в дверi саме будинку. Нiби наказував iм вiдчинитися.

Я тодi ще якийсь час ошелешено оглядався довкола, нiби не вiрячи у те, що ми таки дiйсно вдома.

Та найголовнiшим було те, що на дорогу додому я справдi не потратив нi часу, нi жодних зусиль. От як зелений продемонстрував менi факт вiдносностi вiдстаней, якими ми звикли оперувати у повсякденному життi.

От би завжди так! Тiльки уявив собi мiсце, де хочеш опинитися, а ти вже й там!..

Роздiл 3

Для мене гостя додому запросити – не проблема. Сам живу. Холостяку. Ельвiра – моя колишня дружина – вже рiк, як залишила мене i подалась кудись у свiт за легким життям.

Коли я в унiверситетi викладав та в кандидатах наук ходив, то вона, наче реп’ях, за мене трималася. Бо це, бач, престижно, мати чоловiка – кандидата наук. А тут ще й захист докторськоi не за горами. Але з часом вона мене просто-таки дiставати почала тим, що деякi моi колеги, мовляв, у два-три рази бiльше грошей додому приносять. Але це не мое. Я студентiв не оббирав нiколи.

Саме через те у нас i сварки пiшли.