Третя зірка

Краще вже померти своею власною смертю, нехай навiть вiд голоду i спраги, нiж стати iжею для Великого Хара.

За всiма цими неподобствами байдуже споглядав всесильний Небесний Володар. Як не дивно, але вiн чомусь нiколи не карав Великого Хара за його розбоi в Долинi. Вiн не метав у нього свiй небесний вогонь. И навiть не намагався спопелити його своiми променями. Тому дiти Племенi дуже ображалися на нього за це. Хiба вони не шанували його? Хiба не вважали його своiм Батьком? Та мовчав суворий Небесний Володар.

Не було у нього вiдповiдей на мовчазнi запитання дiтей Племенi. Байдужим залишався вiн до iхнiх молитов та заклинань.

Одна лише Мати iнодi тихо стогнала пiд ногами Великого Хара. Але що вона могла вдiяти йому, коли навiть Небесний Володар не вважав за доцiльне втручатися у те, що творилось у Долинi?

Але, що не кажи, а Великий Хар також був сином Небесного Володаря та Матерi. Навряд чи, улюбленим, та все ж таки сином… А, може, дiти Племенi й даремно ображалися на Володаря та на Матiр? Адже вони й самi полювали на Гну та на Крi.

Вони вбивали рибу i поiдали ii. Може й цi мешканцi Долини також були невдоволенi таким станом речей? Може й вони, кожен по-своему, жалiлися на дiтей Племенi Небесному Володарю та Матерi?…

Того дня у Долинi стояла надзвичайна тиша. Прудконогi Гну, не надто сподiваючись на швидкiсть свого бiгу, завжди намагались бути якомога далi вiд мiсць полювання Великого Хара. При його появi вони втiкали так далеко, що вiн, навiть з висоти свого велетенського зросту, i роздивитися iх не мiг.

А смачноi трави у Долинi всюди було доволi, тому Гну й голодувати не доводилось нiколи. І вологу вони могли знайти у будь-якому мiсцi, i пiд деревами вiд полуденноi спеки сховатись будь-де могли. Крi, лиш вчувши наближення Великого Хара, також ховались пiд землею. І нiщо не могло iх виманити звiдти на протязi декiлькох днiв. Можливо, вони протягом цього часу харчувалися корiнням якихось рослин? Принаймнi, коли вони знову з'являлися на поверхнi землi, худими iх назвати нiхто б не наважився.

Однi лиш дiти Племенi виявились непристосованими до тривалого вiдсиджування у своiх печерах у тi днi, коли Великий Хар ставав володарем Долини. Тодi вони неймовiрно страждали вiд голоду та спраги. Але страх неминучоi загибелi був настiльки сильним, що вони вважали за краще померти вiд голоду та спраги, лише б не потрапити у зуби цього чудовиська.

Ця надзвичайна тиша стояла над Долиною майже цiлий день.