Третя зірка

Цi були цiлком безпечними. А якщо таких зiрочок-iскорок, що летять з високостi нiчного неба, було багато, то це було навiть гарно. Тодi на небi був такий зарепад, що ним можна було тiльки захоплюватись i радити такому чудовому видовищу.

Те, що якась iз зiрочок раптом зiрветься з неба й вiдразу ж погасне, Гора не надто й хвилювало. Подумаеш! Погас один iз небесних свiтлячкiв. Лу новий засвiтить. На те вона й поставлена Небесним Володарем, щоб засвiчувати шляховi вогнi i весь час слiдкувати за тим, щоб вони вправно освiчували небесну дорогу Володаря.

Зовсiм iншi, що падали з неба, зiрки страшили Гора. Тi, якi стрiмко летiли до тiла Матерi. Якi безжалiсними ударами рвали ii тiло на шматки. Тi, якi вбивали нi в чому не винних дiтей Племенi. Як це робили Крилатий Кар чи Великий Хар. Але зiрки, що падають з неба, були набагато страшнiшими навiть вiд Великого Хара. Вiд них нiде не можна було сховатись. Навiть у найглибших печерах Долини.

Гор пам'ятав лише двi такi зiрки. Але для нього цього було навiть занадто багато.

Гор був маленьким хлопчиком, коли перша у його життi зiрка впала з неба. Вiн не знав цього достеменно, але вiрив, вiдчував усiм серцем, що це не був гнiв Небесного Володаря. Що це було щось значно жахливiше i настiльки невiдворотне, що нi сам Володар, нi Мати не змогли протистояти цьому злу i не мали жодноi можливостi захистити вiд нього своiх дiтей.

Скiльки себе пам'ятав Гор, вiн завжди любив дивитись, як красуня Лу засвiчуе небеснi вогнi. Вона велично пливла по небосхилу, i за ii мовчазним велiнням у небi, то тут, то там, засвiчувались зiрки. І не було нi кiнця, нi краю цим дивним небесним вогням. І рахунку iм теж не було. Хто ж мiг порахувати iх, якщо дiтям Племенi рахунок був не вiдомим? Але те, що iх було набагато бiльше нiж листя у лiсi, у тому Гор був впевненим.

Горовi дуже хотiлося мати хоча б одну iз цих зiрочок. Нехай навiть – найменшу… Адже он скiльки iх на нiчному небi! Багато з них були вiддалiк вiд зоряноi дороги Володаря. Вiн повiсив би ii у своiй печерi i постiйно милувався б нею. Навiть вдень. Адже у печерi завжди було достатньо темно, i власна зiрочка могла б освiтлювати Горове житло. З нею йому було б значно затишнiше у його похмурiй печерi.