Контрольний укол

Старша медсестра вiддiлення Людмила Миколаiвна на п'ятихвилинках завжди стояла бiля дверей з розгорнутим журналом, у якому мiстилися всi необхiднi вiдомостi. Це була жiнка застиглого вiку з симпатичним, вдало пiдмальованим обличчям. Суворо стиснутi губи й окуляри в золотiй оправi робили ii, не дивлячись на медичну унiформу, бiльше схожою на вчительку, на класну панi, що, може, так i було за самою суттю.

– Ну що? Почнемо, мабуть, – закiнчивши розглядати якiсь папери у себе на столi, сказав завiдувач, i гамiр у кабiнетi вщух.

– Хвора в палатi № 12а померла.

Цього разу Вiктор Тихонович вiдреагував спокiйно.

– З чим лежала?

– Ішемiчна хвороба серця. Коронарна недостатнiсть.

У грудях моiх щось йокнуло i стиснулося вiд недоброго передчуття. Несподiвано для всiх i самого себе я вигукнув:

– Як прiзвище хвороi?!

Всi поглянули до мене. Надiя Миколаiвна тоном досвiдченого медика, що бачив не одну смерть, сказала:

– Не переживайте так, Василю Васильовичу, це не Ваша хвора, – i, витримавши нестерпно довгу для мене паузу, додала: – ПОНОМАРЕНКО ВІРА СЕРГІЇВНА.

РОЗДІЛ 4

Пiсля п'ятихвилинки я вiдразу ж пiдiйшов до Риндiноi.

– Надiе Миколаiвно, як вона померла?

Лiкар пiсля нiчного чергування, тим бiльше важкого i безсонного, була роздратована. Затримуватися у вiддiленнi вона особливого бажання не виявляла. Але все таки пояснила:

– Їй ще звечора стало зле. Я ii перевела в палату iнтенсивноi терапii – № 12а.

– Та нi. Я з нею вчора розмовляв.

Риндiна посмiхнулася моiй наiвностi.

– Ми зi всiма розмовляемо, але, на жаль, вони все одно можуть померти.

Ігор Петрович теж спокiйно (принаймнi зовнi) поставився до цiеi подii.

– Розумiеш, – говорив вiн менi, – ми працюемо у такiй сферi, де хворi вмирали i вмиратимуть. На перших порах це, звичайно, шокуе, але потiм не те що звикаеш – хiба до смертi можна звикнути? – а ставишся до цього спокiйнiше, чи що.

– Але ж вона вiдчувала себе добре, я бачив ii!

– І я бачив. Ну й що? Розвинувся криз – i ми ii втратили, як говорять зараз у кiно. Хiба це вiд нас залежить за великим рахунком? Я знав багато хворих – молодих, мiцних, яким що ми тiльки не робили, а нiчого не допомагало. А були важкi хворi, хронiки, якi повiльно, але упевнено виповзали з критичного стану.