Контрольний укол

– Нiно Іванiвно, я Вашу маму не лiкував. Їi вiв Ігор Петрович.

Вона закивала головою.

– Так, я знаю.

– Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповiдала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловiком, що це вiн поклав ii в лiкарню. Розкажiть про це.

Вона пiдняла на мене очi, повнi слiз.

– А навiщо це тепер? Зараз удома спокiйно, тихо… Мертва тиша.

– Пробачте, Нiно Іванiвно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене iй допомогти. І я хочу в цьому розiбратися.

Чому Ви вiдмовилися вiд розтину?

– Цим чоловiк займався. Та я i сама не хотiла, щоб ii рiзали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?

– Загалом, так. Але ж це вже не людина, вiрнiше… Це потрiбно для уточнення дiагнозу.

– А що уточнювати? – вона замислилася. – Серце у неi було слабке, пiдiрване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Вiктором дiйсно не ладила.

– Ну а в чому була причина iхнiх чвар?

Нiна Іванiвна подивилася на мене. Вона була старшою, i мала сiмейний досвiд.

– Мама абсолютно не сприймала його спосiб життя. У них, як вона говорила, були рiзнi погляди на людськi цiнностi. Та й вiн обтяжувався життям приймака.

– Чому ж Ви тодi не роз'iхалися?

– Менi маму жаль було залишати одну, хвору. А Вiктор заощаджував грошi на пристойну квартиру, щоб була в центрi мiста. Вiн непоганий чоловiк, але, звичайно, жорсткий, любить, щоб все було так, як вiн хоче. Час зараз такий, слабкому важко виживати. Вiн не мiсцевий, з села.

Говорить: «Не хочу бiльше в злиднях жити!».

– А чим вiн займаеться?

– Бiзнесом. У якiйсь фiрмi. Хто зараз що-небудь розбере? Десь щось купити, потiм дорожче продати.

– Це вiн маму в лiкарню поклав?

– Так, сказав, що у нього е знайомий лiкар.

– А хто, вiн не говорив?

– Не знаю. Я тiльки чула одного разу, як вiн сказав по телефону: «Добре, докторе, як ми й домовилися».

Було вже близько п'ятоi години пополуднi, вона почала збиратися.

– Спасибi Вам, Нiно Іванiвно, що погодилися поговорити зi мною.

І знаете що, не розповiдайте чоловiковi про нашу зустрiч, щоб його зайвий раз не дратувати, добре?

– Добре, – вона пiднялася i повiльно пiшла, згинаючись пiд вагою свого горя.

* * *

«Отже, що ми маемо? – роздумував я, лежачи на лiжку в гуртожитку. – Вiра Сергiiвна була не в ладах зi своiм зятем. Цiлком iмовiрно, що той хотiв позбутися ii. Але як i де? Бабця-то, напевно, й з дому не виходила.