Царівна Нефрета

– Я дякую вам за приемнiсть, яку ви нам зробили своiми оповiданнями, – говорив Райт, що хотiв загладити свiй нечемний тон, але мимоволi здригнувся, коли стиснув охлялу i спiтнiлу руку француза, – дякую вам, але навiть ваш блискучий талант не може вiдтворити чогось, що в такiй формi нiколи не iснувало…

– Ти образив його, – сказала Мерi, коли поет вiдiйшов.

Вона спитала, коли вiн мае намiр вiд’iхати, але дiстала ухильну вiдповiдь. Показала йому газету зi звiсткою, що здоров’я Стакена погiршилося. Райт спитав, яку дату мае газета, почав рахувати в думцi i всмiхався.

– Чому ти всмiхаешся? – пiдскочила Мерi.

– Я думав про Стакена.

– Осоружний тип!

Райт вiдчував, що Стакен не мае намiру перестати його переслiдувати. Навiть до Єгипту доходили часописи зi звiстками про Стакена. За якийсь час прийшов навiть лист з його тремким письмом. Тепер уже було ясно, що вiн недужий. Лист нагадував маячню у пропасницi: там повторялись старi благання, щоб вiрний учень не сходив з дороги правди. Були там речення гiероглiфами, слова сильно пiдкресленi, позакручуванi знаки.

Старий таки поважно занедужав. У Райта заворушилось легке спiвчування. Але сильнiше промовив дух протесту, який прокидався в нього завсiди при розмовi з учителем. Як вiн вiчно влiзав у його думки i почування!…

Коли Райт зустрiв директора, цей висловив йому свое спочування: «Чую, що ваш професор – Стакен – поважно хворий…» З тону видко було ясно, що директор уже забув гостру вимiну думок щодо розкопування гробiв.

Вiн почав розмовляти про новi знахiдки лорда Кернервона i, не вдаючися в iх оцiнку, зазначив, що Райт може дiстати свою частину. Був там грiб якоiсь царiвни, це не мае великого значiння. Інша рiч порушити грiб самого фараона. Вiн як директор ужие всiх своiх впливiв, щоб не дозволити на дальшу працю. Частинно вже йому це вдалося, бо лорд був приневолений перервати своi розкопи. Інша справа, що можна уже сумнiватися, чи йому вдасться багато з того, що знайшов, щасливо зберегти.

– Здаеться, ви не маете навiть окремого дозволу на розкопи? – спитав директор Райта, глянувши скоса.

Але Райт саме мав дозвiл: ще напередоднi Кернервон видав йому вiдповiдне письмо. Тепер, переконавшись, що директор стоiть таки на своему i не гадае вiдступити, вiн виiхав iще того самого дня на поле з розкопами, не рахуючись нi трохи з бажаннями своеi жiнки.

Над вечiр приiхав до Люксору i попрямував просто до гробiв. Вартiвники сидiли при ватрi, спокiйно розмовляючи.