Царівна Нефрета

Райт пригадав свою кар’еру – вузьку стежку, якою почав iти, своi сподiванi успiхи, своi розмови зi Стакеном. Тепер бути тут, у гробi Нефрети, виглядало на перемогу. Саме до нього не хотiв його допустити «старий» i таки не мiг добитись свого. Якийсь час Мерi служила йому за щит перед ударами Стакена… Але чи Мерi могла йому заступити цiль? Чи подружжя з нею можна вважати за помилку? Нi, тiльки за епiзод – нiчого бiльше.

Райт забув накрутити свiй годинник. Тим краще: вiчнiсть не знае хвилин, нi годин.

Тепер вiн може жити посеред вiчности. Коли нема годин – не буде i днiв, нi мiсяцiв, i тисячолiття минае так само нечутно. Так само не iснувало три тисячi рокiв… до цiеi хвилини.

Що вiн залишив там поза каменюкою, що звалилася вниз? Що було поза тим морем, яке Райт перейшов своiми ногами? Якiсь неймовiрнi залiзницi, що щезали у пащах тунелiв i зупинялися нервово на стадiях, що випльовували зi себе задиханих людей i знов iх втягали у себе i знову, поблискуючи, мчали з шумом залiзними поясами, що оперезували землю… Якiсь невиднi радiохвилi, що розбiгалися i затрачувалися в безмежах на те тiльки, щоб люди напружували своi вуха, намагаючися вловити iх звуки? Бiржi, валютова панiка, засiдання репарацiйних чи якихсь iнших комiсiй, вибори, кабiнетовi кризи…

«S.

O. S. S. О. S.!» пробиваеться серед цього гомону i бiжить аж на Море, на Мiсяць, добiгае до Венери – кудись, де iншi створiння теж пiд впливом омани змислiв обманюють однi одних, воюють, скручуються i повзають, як черв`яки, i звiдки теж якийсь нещасливий добувае iз себе безнадiйний поклик S. О. S.! Фокстрот, полiтичнi вбивства, торгiвля кокаiною, махiнацii большевикiв, щоденнi сенсацii великих газет i винаходи, що перекидають тисячолiтнiми гiпотезами…

Усе байдуже. Видаеться, немовби все те потонуло i не залишився навiть сам доктор Роберт Райт, а тiльки едине створiння, що перемогло голод, непорушно похилилось над домовиною, коли останнiй вiдблиск лямпи, що падав на мури, згас.

Безупинно повторюване те саме iмення начеб зачарувало його i ввело його у стан мрiйливоi дрiмоти, що межуе з неiснуванням: «Нефрета, Нефрета, Нефрета»…

* * *

Це iмення вимовляв, засинаючи, молодий священик Сатмi, що лежав онде на нижчому ложi з пiдпорою пiд оголеною головою. Хоч вiн мав уже титул другого пророка i йшов безпосередньо за найвищим пророком Іненi, своiм учителем.