Царівна Нефрета

Сатмi залюбки придивлявся працi ювелiрiв, якi з золотого дроту або цизельованоi бляхи виробляли нараменники, ковтки i дiядеми – предмети, призначенi не тiльки для прикраси живих, але i покiйникiв. Жертви, якi приносили вiрнi до святинi, вражали кiлькiстю спорiдненого матерiялу. Це було для священикiв пiдставою оцiнки, що жертва припала до вподоби богам. Але легкi, хоч може i не такi тривкi, ручнi роботи, що залишались поза мурами святинi, теж повставали у честь Творця, що надав зручнiсть рукам, якi його славили.

Так думав Сатмi.

Багато днiв минуло вiд зустрiчi з Нефретою у святинi. Сатмi знову побачив царiвну, i знову у святинi. Коли вона побачила молодого священика – всмiхнулася i перешкоджала йому виконувати обов’язок з потрiбною увагою. Вiн знову почав вагатися i майже перервав приписаний хiд ритуалу.

Вiн не помiтив чи не хотiв помiтити сторожкого погляду Іненiя. Щасливим знаком було для нього те, що Нефрета зустрiла його усмiшкою.

Тутмоса – писаря святинi, що займав становище молодого духiвника, цiнили високо за його поетичний хист.

Цей хист давав йому змогу при переписi святих текстiв прикрашувати iх квiтами красномовства. Цей писар подав до вiдома Сатмiя, що донька королеви Нефрета, ота Нефрета, яку вiн знав змалку i яку не раз пробував розважити веселими казками, перевищуе своiм поетичним талантом його – Тутмоса.

Тутмос висловив цю похвалу без якоiсь притаеноi думки. Вiн попросту дав вiдповiдь Сатмiевi, коли цей похвалив його за гарно складенi тексти для його вжитку.

Тутмос – людина у поважному вiцi, а проте горда на свiй хист, читав день ранiше те, що написав його товариш – надвiрний писар, пiд диктатом царiвни. Вiршi царiвни, правда, не були дуже патетичнi, але вони нагадали писаревi молодечi любовнi пригоди, аж сльоза звогчила його очi.

Тутмос показав те, що сам дбайливо вiдписав з його папiрусу:

Я свiт забула ввесь у мрiях,

Там мрiяв тiльки образ твiй,

З’явився ти – я вся мерщiй -

Волосся подув геть розвiяв,

Та заки впав твiй гострий зiр,

Я кучерi звила, повiр!

– І це написала дiвчина, що ще вчора була дитиною, що ще не зазнала кохання, тiльки чекае на нього i тужить! Щасливий той, для кого вона зробить зачiску.

Але стократно щасливiший той, кого вона прагне i для кого вона розпустить свое волосся.

Тутмос блиснув засльозеними очима i глянув зворушливо на високу постать Сатмiя, що задивився в далечiнь.

– Це дар, божий дар, – сказав писар, пригладжуючи нiжно папiрусовий звиток.