Царівна Нефрета

Ще бiльше непокоiло його незрозумiле зближення мiж його вчителем i Суаамоном, що в означенi години всувався до хоромiв Іненi – вiд якогось часу замкнених перед Сатмiем.

Як тiльки Іненi видужав, Сатмi перестав зустрiчатися з Нефретою. Іненi вишукував щораз то новi обов’язки, якi доручав Сатмiю, i накiнець вислав його до одного з найбiльше вiддалених маеткiв приналежних до божества, щоб там направити господарку, захитану нечесним управителем.

Якби Сатмi не мав при собi за помiчника Тутмоса, то попав би в розпуку.

Тутмос проганяв нудьгу, розмовляючи про Нефрету та ii пiснi. Вiн аналiзував стиль i змiст ii вiршiв, зворушував Сатмiя i поривав його за собою.

Сатмi зживався щораз бiльше з думкою про подружжя з Нефретою. А його присяга? Вiн присягнув був, що його постанова – непохитна, що все свое ество офiруе службi мудрости, присягнув, що нiякi земнi спокуси не зведуть його з вибраноi дороги – так вiн присягнув. Але тодi вiн iще не засвоiв мудрости в усiй ii ширинi, його знання не могло рiвнятись тодi з мудрiстю його вчителя i остаточно, що може стояти на перепонi його бажання – доповнити те, що йому ще бракуе? Вiн був молодий i мав перед собою ще цiле життя.

Вiн не шукав багатства, вiн ставився байдуже до чисто земних утiх. Дарма, що любов для Нефрети теж була земною втiхою, але вона не вiдхилить його вiд дороги знання. Навпаки: знання божества само домагаеться любови, бо божество створило все, що бачимо – з любови.

Так Сатмi завертав вiд правди на ховзьку дорогу самоошуки i цим пiдривав чистоту своеi служби божеству.

До того сам бог, про якого вiн ранiше мiг думати тiльки з тремтiнням i тривогою, перестав наводити на нього страх. Ще бiльше: вiн бачив у ньому тiльки перепону до щастя – бог видавався йому тепер його ворогом. У своiй безглуздiй самопевности вiн був навiть готов змiрити своi сили з богом, що стае йому на дорозi до Нефрети.

Коли Сатмi вернувся з села, де добре вiдпочив, то знайшов дома багато змiн. Фараон вернувся з вiйни, i мiсто святкувало в п’янiй радости пiдписаний мир.

Вояки, що довго не мали нагоди розважитися, наповнювали шинки. Вулицi, де можна було бачити безсоромнi сцени – наслiдок загальноi розгнузданости – гудiли знову голосами п’яних.

Жiнки легкоi поведiнки не мали стриму у своiй нахабности, а проте це вже так не вражало Сатмiя, як ранiше. Вiн бачив у таких сценах той самий прояв голосу життя, що i в несмiливих нiжностях iще недосвiдченоi дiвчини.