Царівна Нефрета

Не було сумнiву: Іненi сам дав до неi почин. Боротьба? Боротьба!

Сатмi провiв Тутмоса, обiцюючи, що нiчим себе не зрадить, вiн iде тепер до Іненiя у зовсiм дрiбнiй справi у зв’язку з порядком у святинi. Але Іненi не мiг прийняти Сатмiя того дня: в нього сидiв Суаамон. Так вiдповiв осоружний карлик.

– Іненi не хоче мене бачити. Гаразд! – i вийшов зi святинi.

Сатмi пiшов до Тотнахiтi, золотаря-ювелiра. Тотнахiтi поблiд, побачивши духовника. На його обличчi мiнилася боязка услужливiсть i силувана безжурнiсть, коли Сатмi мовчки оглядав бiдну крамницю.

Золотар скрив золото, яке дiстав для роботи нашийника. Коли в нього з’явився Сатмi, пiд опiкою якого перебувала державна скарбниця, то це означало, що злодiйство вийшло наверх. Сатмi справдi вiдкрив крадiж, але i спочував бiдному батьковi кiлькох дiтей, що кричали коло нього. Сатмi досi мовчав. І тепер вiн не прийшов домагатися звороту золота чи грошей, а просити Тотнахiтi зробити йому одну послугу.

Тотнахiтi був готовий до всього: вiн знав, що священики не люблять жартувати, коли треба боронити iнтересiв божества. Стратити голову i право до чесних похоронiв – не було йому приемно. Золотар крутився перед священиком як черв’як. Священик наказав йому взяти в руки молот i валити ним у кусень срiбла, нехай вiзьметься до роботи нараменника чи будь-чого, щоб тiльки вдаряв сильно молотом: вiн, Сатмi, другий пророк Амона, мае йому сказати щось, чого нiхто не повинен чути.

Тотнахiтi взяв срiбну плиту у клiщi i гатив у неi молотом, нахиливши голову до Сатмiя.

– Я потребую човна i довiреного чоловiка, далi два звичайнi одяги – один чоловiчий, один жiночий. Я мушу мати трохи харчiв i трохи срiбла, щоб купити того, що менi буде треба. Я знаю, кiлько ти вкрав тепер i кiлько сховав попереднього разу. Половина з того, що ти вкрав зi святинi, варта того, що я потребую, а друга половина залишиться тобi як винагорода за мовчанку.

Тотнахiтi працював неуважно, попадаючи раз за разом не на ковало i не на срiбну плитку – вiн дивився так, мовби шукав мiсця, де може заховатись. Його пiдборiддя тряслось, коли вiн говорив хрипким голосом:

– Амон бачить, як я каюся, але так скоро я не можу всього того зробити.