Царівна Нефрета

В ii очах не видко було радости, що вони зустрiлись: вони були безнадiйно сумнi. Уста в неi були затисненi, риси, мовби позиченi вiд старшоi сестри – королеви.

Нефрета наблизилася рiшучим кроком i пiднесла руки, щоб обняти Сатмiя, але вони опали i зсунулися по фалдах плаща, начеб мали намiр його пригладити.

Вони мовчали. Ворухнулася вiконна завiска, мовби хтось стояв за нею.

– Нефрето! Чи ти хочеш стати моею дружиною?

Царiвна пiднесла очi, в яких була докiрлива просьба: «Навiщо мучитися даремне?…»

– Чи ти не могла б рiшитись покинути батькiвський дiм i дiлити зi мною всi незгоди непевного iснування?

Нефрета слухала уважно.

– Заки зiйде мiсяць, на нас чекатиме човен. Чи ти хочеш пiти за мною?

Тихо, як дитина, що вдоволь наплакалася, вiдповiла Нефрета:

– Я вiзьму звичайну сукню, мiй улюблений параванчик i скриночку iз дзеркалом вiд тебе…

– Я вже йду, Нефрето. Чекай мене при фiрточцi. Я найму чоловiка, що проведе нас i поможе нести твоi речi.

Нефрета нахилилася до коханого, який поцiлував ii в уста, як сестру.

Вiн почував у цiй хвилинi, що вона справдi сестра.

Так почалося те iх спiльне мiстичне життя, що зв’язало iх навiки.

При самому входi святинi помiтив Сатмi якусь постать, що оглядалася i шукала чогось на землi. Вiн промовив до неi:

– Тотнахiтi.

Постать завагалася, випрямилася i повернулася до священика.

– Чи все готове?

– Хутко, бо скоро зiйде мiсяць.

– Ідемо.

* * *

Вони бiгли, не йшли. Мур саду тягнувся довше, нiж звичайно.

Перед фiрткою щось покотилося перед його ногами. Сатмi зiгнувся i вхопив карлика!

Карлик заскавулiв, як песик, i пробував кусати Сатмi по руках, що шукали його шиi. Сатмi ледве знайшов те непомiтне мiсце мiж кадовбом i головою недородка. З усiх сил тиснув пальцями його шию. Карлик уже не скавулiв, а харчав, дряпав i копав ногами. З трудом вiдiрвав того покруча вiд землi i почав ударяти його головою до муру. Врештi вiдчув, що м’язи карлика ослабли, руки його стали липкi.

Сатмi кинув ним об землю, як подущиною. Вiдiтхнув глибоко i крикнув:

– Нефрето!

Фiртка вiдчинилася i в отворi появилась висока постать.

Це був Іненi.

– Іди за мною! – наказав учитель.

Дорога до святинi була довга. Дорога до святинi була тяжка. Сатмi гадав, що не знайде сил, щоб проводити Іненiя до святинi, чи точнiше кажучи: тягнути його. У м’язах старця ворушилися останнi зусилля волi, що вже завмирала. Вiн ледве тримався на непевних ногах.