Царівна Нефрета

Але життедайне джерело правди було затроене брехнею. Напруживши всi своi сили, Сатмi охопив статую, але вiдчув, що його тiло не може досягти рiзьби. Щось, наче невидна тканина нависло мiж ним i божеством, вiд якого вiн сподiвався помочi. Божеське обличчя занiмiло таемничо i погляд очей, що блищали емалею, був непроглядний.

Сатмi вийшов зi «Святая святих». Йому видавалось, що iншi священики вiдчитують на його чолi слова ганьби, якi палять його. А втiм – вони поринувши у молитвi, тiльки виконували свiй обов’язок.

Сатмi вернувся на свое попередне мiсце. Вiн старався не дивитися на статую так само, як в останнiх днях оминав погляду вчителя i тiльки поквапно читав дальшi глави молитви.

Бог не давав нiяких вiдповiдей на запити Сатмiя, зверненi в остраху i з тремтiнням. Вiн мовчав байдужий, пiдтримуючи свое останне рiшення, що Нефрета мусить вийти за варвара. Але божество помилилося. Вперше вiд створення свiту воно зробило помилку, i вiн – Сатмi виведе бога на справедливу дорогу, щоб володар свiту не видавався людям несправедливим.

Вiн – Сатмi проголосить правдиву божу волю – не ту, яку почули старi вуха напiвмертвого Іненiя.

Коли Сатмi знову запечатав «Святая святих» i закiнчив богослужбу ранiше, нiж звичайно, вiн проголосив:

– Воля божества, щоб царiвна – улюблениця божа, стала дружиною першого пророка!

Ряди загудiли вiд збентеження. Сатмi побачив у юрбi багато придворних. Вони мали на собi роздерту одежу на знак, як дуже любив фараон Іненiя. Серед народу кидався теж писар з конячими зубами, б’ючи себе по оголенiй головi п’ястуками, i заревiв, як дик, порушивши святошну тишу.

Юрба пiшла за ним i вся святиня загомонiла жалiбним голосiнням.

Тутмос присунувся до Сатмiя. Вiн погладив його ноги i повторив iмення Нефрети. Сатмi нахилився до нього.

– Скажи менi, що таке сталося?

– Нефрета, божеська Нефрета не живе. Ми знайшли ii бездушну в ii хоромах. Їi запашний вiддих…

Сатмi вiдштовхнув ногою збабiле обличчя i хутко подався до виходу.

У палатi панувала метушня i жалоба.

Жiнки, розриваючи своi сукнi, ходили майже голi. Вони бiгали з кiмнати в кiмнату, плачучи i ридаючи на всю палату. «Нефрета! Нефрета! Нефрета!» – йшов вiдгомiн, як гасло, як заклин.

Хто не знав тих хоромiв, блукав серед них, як у лябiринтi. Сатмi прямував до того мiсця, звiдки йшло найсильнiше ридання.

Вiн уже перед кiмнатою, вже входить.

На бiлiй постелi – тiло Нефрети. Непорушне, мале, безборонне тiло.

При появi Сатмiя затихли зойки.