Ukrainian dream. «Последний заговор»

– Бабусю, там такий великий пес на вулицi i вiн ходить по небу, – Давид розмовляв украiнською, його так навчили в дитсадку, i вiн, хоча чув удома росiйську мову, нiяк не мiг нею заговорити.

– Ты что, пес ходит по небу? Неужели?

– Так, пiдiйди й поглянь, – вiн схопив бабусю за руку, i вони обое пiшли до вiкна. Хлопчик уперся грудьми в пiдвiконня i вказав пальцем на велику темно-червону хмару, бабуся придивилася й побачила, що та хмара справдi схожа на собаку. – Ну бачиш, ба, бачиш?

– Да, я вижу Ты будешь есть?

– Нi.

Менi хлопцi сказали у дворi, що мiй тато зовсiм не там, де казала ти i мама.

– Что же сказали ребята на улице?

– Вони сказали, що мого тата вбили i я його бiльше нiколи не побачу.

За останнiми статистичними даними, 40 вiдсоткiв молодi, яка проживае в Украiнi, шкодують, що народилися саме в цiй краiнi. Статисти свiдчать: 7 мiльйонiв украiнцiв, якi народилися та виховувалися в нашiй державi, зараз шукають кращоi долi в Європi i за океаном. Вони емiгрували з Украiни за останнi десять рокiв.

– И ты поверил этим ребятам? – бабуся дивилася на нього так спiвчутливо.

– Так, я iм повiрив, вони мене нiколи не обманювали, на вiдмiну вiд мами. А де моя мама? – Давид побiг до сусiдньоi кiмнати, забiг на кухню i, задиханий, зупинився в дверях. – ii нема, вона пiшла, так? Куди вона пiшла?

– У мамы много дел, она вернется скоро.

– І ми житимемо разом? А скажiть менi, де могила мого тата?

– Ты все же веришь, что он умер?

– Так, бабусю, я вiрю. Я вже дорослий, не треба мене обманювати.

– Ну, если ты взрослый, то я скажу тебе всю правду. Да, отца твоего убили, а мама твоя ушла навсегда, она не вернется больше, и воспитывать тебя буду я, – вона гадала, що вiн заплаче, навiть вiдвернулася, щоби не бачити його слiз. Але вiн не заплакав. Просто втер носа, прикусив сильно нижню губу й тихо промовив:

– Нам не буде сумно вдвох: я знаю багато iгор.

– Я тоже, – вона раптом схопилася за серце, поволi пiдiйшла до крiсла, мiцно взялася за його ручки, сiла i, хапаючи ротом повiтря, розщепила кофту.

Вона сидiла якраз навпроти вiкна, у небi все ще стояв великий темно-червоний пес, i iй здалося, що вiн кличе ii до себе. – Принеси воды, Давид, и возьми в холодильнике таблетки, быстрее, пожалуйста.

– Зараз, бабусю, зараз. – Вiн вибiг iз кiмнати. Налив води у склянку, вiдчинив холодильник, i, кинувши на пiдлогу кетчуп, масло i якийсь слоiк iз рiдиною, знайшов-таки пiгулки, i, затиснувши iх у кулацi, пiшов до зали.