Ukrainian dream. «Последний заговор»

– Да много о чем мечтаю: детей иметь, бизнес свой, мечтаю дом построить сам, как дед мой, сад посадить, ну и, конечно, машину купить хорошую. Ну, если даст Бог, мир увидеть бы тоже хотелось, конечно. А вам это зачем?

– Цiкаво. Так мало молодих людей, якi про щось мрiють.

– Да, наверно. Они боятся мечтать, не хотят разочаровываться. Вдруг не получиться что-то?

– А як у тебе щось не вийде?

– Да и хер на него, начну сначала, и так до тех пор, пока не добьюсь своего.

– Скоро Киiв, – подивилася у вiкно.

– Мене син должен встречать, обiщав машину взять, бо своей пока нема, денег ше не зарабатуе сколько, шоби свою купить.

– А де живе?

– Да на Оболонi, малосемейку знiмае, бо денег не хвата. Платить гривней 500, де-то так. Кстатi, а чо ви в общому iдете, вродi прiлiчна женщина, деньги е, це ми за кажду копейку жмемся.

– Та просто квиткiв не було, а менi конче треба було бути сьогоднi в Киевi.

– А шо такое?

– Судовий процес сьогоднi завершуеться, я маю бути.

– А шо случилось? – хлопець потер пальцем носа.

– Сину винесуть вирок, – сказала це так щиро, спокiйно, без нотки гнiву чи образи.

– А он че, бандит?

– За iхньою версiею так, вiн бандит, – поглянула хлопцю в очi, – тебе як звуть?

– Володя.

– Його Андрiем, як батька.

– Так а за шо его повязали, по воровской пошел?

– Нi, що ти. Його схопили 9 березня, пiд час вуличних акцiй, вiн вiрить у революцiю i хоче, щоб Украiна була вiльною.

– От суки, взяли парня ни за шо, – схрестив на грудях руки. – И много дадут, думаете?

– Нi, не повиннi.

Може, рiк, може, два.

– Це ж нада, отак не повезло. А мальчик хароший, наверно, да? – Огрядна жiнка розхвилювалася, iй, очевидно, шкода було хлопця, такi люди дуже милi, оцi повнi, хорошi – хорошi украiнськi люди, iм так болить чуже горе, що вони готовi зробити все, аби комусь стало легше.

– Так, вiн навчався в унiверситетi, на четвертому курсi. Мого чоловiка посадили за антирадянськi виступи в сiмдесятих, вiн не повернувся iз в'язницi, не знаю, кажуть, що помер, я не бачила його могили, вiн у Пермi сидiв, тепер – сина.

У вiльнiй Украiнi хотiти щастя й волi Украiнi – це вже злочин. – Витерла сльозу та всмiхнулася, нiби перепрошувала за раптову слабкiсть. – Я нiколи не забороняла йому робити те, що хотiв, вiн сам вибрав такий шлях. Я не проти, нехай iде тiею дорогою, яку обрав. Це, напевно, така доля украiнських жiнок – терпiти, прощати i чекати. Менi не боляче, просто якось нiби страшно: не знаеш, що вiдбуваеться.