Собор Паризької Богоматері

А щодо сходiв, то час, повiльно й невпинно пiднiмаючи рiвень грунту Сiте, поховав iх, паризький брук поглинув одного по одному всi одинадцять схiдцiв, завдяки яким було iще сильнiше враження величноi височини цiеi споруди; час дав Соборовi, можливо, бiльше, нiж забрав у нього, бо саме час укрив його фасад тiею тьмяною патиною вiкiв, завдяки якiй перiод старостi пам’ятникiв став перiодом iхньоi краси.

Але хто скинув обидва ряди статуй? Хто спустошив нiшi? Хто вирiзав саме посерединi центрального порталу цю недоладну нову стрiлчасту арку? Хто насмiлився вставити туди, поряд з арабесками Бiскорнетта, отi позбавленi смаку важкi рiзьбленi дверi в стилi Людовiка XV? Люди, архiтектори, художники наших часiв.

А всерединi храму – хто повалив отого колоса, статую святого Христофора, уславлену серед статуй так само, як Великий зал Палацу правосуддя серед iнших залiв, як шпиляста дзвiниця Страсбурзького собору серед дзвiниць? А безлiч статуй, що населяли весь простiр мiж колонами нефа та хорiв, уклiннi, виструнченi, кiннi, статуi чоловiкiв, жiнок, дiтей, королiв, епископiв, вiйськових; кам’янi, мармуровi, золотi, срiбнi, мiднi, навiть восковi, хто iх брутально вигнав з храму? Аж нiяк не час.

А хто пiдмiнив старовинний готичний вiвтар, пишно заставлений раками, ковчежцями, великим мармуровим саркофагом, прикрашеним головами ангелiв i хмарами, саркофагом, схожим на архiтектурний взiрець з церкви Валь-де-Грас або Дому iнвалiдiв? Хто безглуздо вмурував цей громiздкий кам’яний анахронiзм у карловiнгську кам’яну пiдлогу роботи Еркандуса? Чи не Людовiк XIV, що виконував заповiт Людовiка XIII?

А хто вставив холоднi бiлi шиби замiсть барвистих вiтражiв, якi приваблювали захоплений погляд ваших батькiв то до розети головного порталу, то до стрiлчастих вiкон вiвтаря? Що сказав би який-небудь паламар XVI столiття, побачивши цю жалюгiдну жовту мазанину, якою нашi вандали-архiепископи запаскудили свiй собор? Вiн згадав би, що це була фарба, якою кат позначав будинки «затаврованих».

Вiн згадав би Малий Бурбонський палац, теж увесь вимазаний у жовтий колiр на знак зради конетабля, «такою яскравою жовтою фарбою, – як каже Соваль, – i так добре виготуваною, що навiть цiле столiття не змогло ii знебарвити». Той паламар подумав би, що святе мiсце осквернили, i втiк би.