Собор Паризької Богоматері

– Бiля брами Шатле теж були чудовi лицедii!

– І на мосту Мiняйл, устеленому килимами!

– А коли пiд’iхав папський посол, над мiстом випустили понад двiстi дюжин рiзних птахiв. Це було прегарно, Лiенардо.

– Сьогоднi буде ще краще, – нарештi сказав iхнiй спiврозмовник, який слухав дiвчат трохи роздратовано.

– Ви обiцяете, що ця мiстерiя буде цiкава? – спитала Жiскета.

– Безперечно! – вiдповiв той i додав гордовито: – Я автор цiеi мiстерii, панночки.

– Справдi? – вигукнули враженi дiвчата.

– Справдi! – вiдповiв поет, запишавшись.

 – Точнiше, нас двое: Жеан Маршан напиляв дощок i збудував сцену, а я написав цей твiр. Мене звуть П’ер Гренгуар!

Навряд чи сам автор «Сiда» вимовив би з бiльшою гордiстю: «П’ер Корнель!»

Читачi мали змогу помiтити, що вiд хвилини, коли Юпiтер зник за килимом, i доти, доки автор нового моралiте несподiвано розкрив свое iнкогнiто перед наiвно захопленими Жiскетою та Лiенардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: весь цей натовп, ще кiлька хвилин тому такий галасливий, тепер спокiйно, з добродушною лагiднiстю чекав, повiривши словам комедiанта.

Це – новий доказ вiчноi iстини, яку й тепер повсякденно пiдтверджують нашi театри: найкращий спосiб примусити глядачiв терпляче очiкувати – запевнити iх, що вистава ось зараз почнеться.

Однак школяр Жеан не дрiмав.

– Гей, ви! – раптом вигукнув вiн серед загального спокiйного очiкування, яке змiнило бурю. – Де ж Юпiтер? Панi Богородиця? Чортовi штукарi, ви що, знущаетеся з нас? Виставу, виставу! Починайте, а то почнемо ми!

Цього було досить.

З глибини сцени долинули високi й низькi звуки музичних iнструментiв; килим трохи вiдхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбранi й нарум’яненi персонажi, видерлись по крутiй драбинi i, дiйшовши до верхньоi площадки, вишикувалися перед глядачами, вiтаючи iх низьким поклоном. Музика затихла. Мiстерiя почалася.

Цi чотири особи, дiставши за своi поклони щедру винагороду – гучнi оплески, серед побожноi тишi почали декламувати пролог, вiд якого ми охоче звiльняемо читача.

До того ж глядачiв, як це бувае i в наш час, значно бiльше захоплювали костюми дiйових осiб, анiж iхнi слова; i цiлком слушно. Виконавцi були одягненi у напiвжовтi, напiвбiлi костюми, якi рiзнилися лише тканиною. Вбрання першого було iз золотоi та срiбноi парчi, другого – з шовку, третього – з шерстi, четвертого – з полотна. Перший тримав у правiй руцi шпагу, другий – два золотi ключi, третiй – терези, четвертий – лопату.