Собор Паризької Богоматері

), якi позначили пiк захоплення iсторичним романом у Францii, але водночас i тенденцiю до виродження жанру в суто розважальну лiтературу, що творить «романизовану iсторiю». Маемо i романи Бальзака («Шуани», 1829) та Стендаля («Пармський монастир», 1839), в яких романтичний метод зображення iсторii стае пiдгрунтям до осягнення сучасностi в ii соцiально-iсторичному аспектi. Нарештi, маемо i цiлком особливий зрiз iсторичного «археологiчного роману», якому вiддають щедру данину Т. Готье («Роман мумii», 1858) та Г.

Флобер («Саламбо», 1862), зi всiею скрупульознiстю та науковою, етнографiчною достовiрнiстю вiдтворюючи у своiх книгах образ далеких езотеричних епох Єгипту та Древнього Карфагену. Особливою поетичнiстю та вiзiонерством авторських концепцiй видiляються серед тогочасноi iсторичноi романiстики «Собор Паризькоi Богоматерi» Вiктора Гюго та «Вiдьма» (1862) Жюля Мiшле.

Роман Гюго, безумовно, виявляеться генетично спорiдненим з вальтер-скоттiвським романом (у контрактi, який 1828 року пiдписуе Гюго зi своiм видавцем, зазначаеться, що це мае бути роман «? la mode de Walter Scott»).

Проте в естетичному, стильовому планi вiн i суттево вiдрiзняеться вiд живописних, але «сухуватих» й «iнформативних» творiв шотландського майстра. Вiдмiннiсть художньоi манери Гюго-прозаiка вiдчуваеться вже у «Ганi Ісландцi» (1823), що разом iз «Бюгом Жаргалем» (1820, доопрацьований 1826 року) позначае пiдходи Гюго до iсторичного жанру i вiддае щедру данину готичнiй традицii з ii напiвфантастичними героями та маловiрогiдними пригодами, превалюванням чудернацькоi фантазii над точнiстю iсторичного факту. За часiв роботи над ним молодий письменник писав у статтi «Французька муза» (1823), що пiсля живописного, але прозаiчного роману Скотта залишаеться створити iнший, прекраснiший i довершенiший роман, який «буде водночас драмою й епопеею, живописним, але поетичним, реальним, але iдеальним, правдивим, але величним, вставить Вальтера Скотта в оправу Гомера». Дiйсно, орiентацiя на епiчну велич гомерових творiнь накладае деякий вiдбиток на iсторичний роман Гюго, як, зрештою, на бiльшiсть його зрiлих творiв. У «Соборi Паризькоi Богоматерi» виразно проглядае тенденцiя до унiверсального бачення цiлоi епохи (в даному випадку Середньовiччя), яка на повну силу проявить себе у пiдсумкових творах Гюго – охарактеризованому ним самим як «сучасне Євангелiе» романi «Знедоленi» та в епiчному полотнi поетичноi збiрки «Легенда вiкiв».