Поринь у книгу

Не чекаючи вiдповiдi вiн вибiг iз класу, гримнувши за собою дверима. Вiддаляючись вiд кабiнету староi вчительки, хлопець iз полегшення видихнув.

Ельвiра Дмитрiвна залишилась одна й невдоволено стисла ручку в руцi.

– Хоча б подякував. Нi, навiщо? Шiсть йому не подобаеться. Добре, залишимо двiйку, – вона написала в невеличкiй клiтинцi поруч iз прiзвищем «Овсiенко» велику, виведену жирною лiнiею двiйку. – Плюралiст менi знайшовся. І не таких приборкували.

2

Максим мчав коридором i лише iнодi оглядався назад.

Здавалося, якщо вiн не спуститься на перший поверх якнайшвидше, Ельвiра виповзе зi свого кабiнету, мов якесь чудовисько iз фiльмiв жахiв, та дiстане його. І знову почне виiдати мозок розповiдями про те, що лише вона знае все на свiтi й нiхто не смiе з нею сперечатися.

Коридори опустiли швидко. Учнi покинули лiцей iз першим дзеленчанням дзвоника. Нiхто не бажав залишатися в цiй будiвлi надовго. Коли вранцi приходиш на навчання – цiлий день тiльки й думаеш про те, якби швидше пiти додому, подалi вiд пiдручникiв, нудних урокiв та ще зануднiших вчителiв.

Швиденько забравши iз роздягальнi куртку, хлопець одягнувся та вийшов з лiцею. Варто було опинитися на вулицi, як холодний вiтер пройшовся тiлом, розтрiпуючи свiтле волосся та пробираючись пiд одяг. І це травень. Такому холоду позаздрив би й грудень.

Крiзь затягнуте хмарами небо ледь пробивалося сонячне свiтло, але все навколо залишалося похмурим, навiюючи смуток. Зiпсований на уроцi настрiй Максима погiршився.

Навiть передчуття поiздки з батьком у парк та кафе не допомагало повернути усмiшку. Єдине, чого зараз бажав Максим: щоби цей день скiнчився й настав новий – сонячний i радiсний.

Максим обвiв поглядом подвiр’я лiцею. Здавалося, вони розмовляли з Ельвiрою хвилини двi, однак за цей час усi учнi встигли роз’iхатись по домiвках. Скрiзь пусто, i лише шум проiжджаючих повз лiцей автомобiлiв оживляв усе навколо.

Максим подивився на вулицю за воротами. Машини батька нiде не було.

Невже вiн знову запiзнюеться? Хлопець пройшов до ворiт. На тротуарi, де батько завжди залишав свiй «Range Rover», стояло лише чотири незнайомих автомобiлi, котрi, найiмовiрнiше, належали вчителям, якi досi залишались у лiцеi та закiнчували вовтузитись iз журналами.

Запiзнення батька не дивувало, адже вiн нiколи не приiжджав вчасно, майже завжди змушуючи Максима чекати то двадцять хвилин, то пiвгодини. Робота в нього важка, тому розрахувати час було неможливо.