Амба. Том 1. Втеча

– А ти, стовпче верстовий, чого застиг? Чи по-руськи не шпрехаеш? На вигляд – нашого Бога дитя?

– Якi веселощi? – не вiдводячи погляду, вiдгукнувся Макар. – Душа болить.

– У всiх болить. У цих мiсцях у кожного заболить: по цей бiк колючки i навiть по той. – Пiдполковник ще пильнiше вдивлявся у хлопця, котрий височiв над натовпом на голову i вперто не вiдводив погляду. – Знаю, болить тому, що нi в чому не винен! Помилочка судова! Так?!

– Як можна веселитися, коли в державi горе? Коли душа, серце кров’ю спливае?! – гуднув Макар, i вуста його затремтiли.

– Н-д-да?! – Пiдполковник крутнув головою, облив поглядом натовп.

Запанувала тиша. Погляди надто цiкавих бiгали вiд хлопця-каланчi до господаря зони.

– За якою ж ти справою сiв, соколику, якщо душа така чиста й вiддана?

Мовчав Макар. Мовчали зеки, наче сумнi слова повернули п’яте березня[6 - П’ятого березня 1953 року помер Йосип Сталiн (ред.).].

– Гаразд. Потiм з’ясуемо i цей кроксворд. – Пiдполковник зробив крок убiк, щоб краще розгледiти новачка.

 – Поки що розiходьтеся та облаштовуйтеся. І в бiблiотеку навiдуйтеся. Кроксворди всiм рiшати, щоб не марудилася дурощами довбешка. Зрозумiли, ворожi душi! Ро-оз-гадувати! Сам питать буду. Кожного й особисто… І ще раз нагадую та попереджаю: у нас порядок суворий. Без дурникiв живемо. Щоб добре iшачити, потрiбно мiзки розвивати та розгадувати кроксворди. Пам’ятаете слова Вождя: хто не працюе, той… Що-о?

Суворий погляд начальника табору та пауза неначе мацали щойно прибулих.

– Ну, ну-ну. Смiливiше…

– Той не iсть, – долинув голос зi строю.

– Браво! Тямите! Бачу, путящий етап. Порозумiемося, – ще ширше посмiхнувся пiдполковник. – Життя циркового артиста поту вимагае. Великого поту. У цирку на халяву не прокантуватися. Глядач халтуру не прийме. У нашiй трупi, хоч трупом лягай, але все, як належить на аренi. Аматорiв не тримаемо. У нас – професiонали. Обрав долю артиста – труби або в «штабеля».

Етап, наче за командою, розвернувся i простежив за поглядом-кивком пiдполковника.

Поряд iз вахтою, праворуч вiд ворiт, височiв незрозумiлий «стос дров». Придивилися – мерцi.

– Оце щоденна природна втрата, – начальник табору переможним поглядом оббiг стрiй, урочисто вiдкашлявся. – У нас цiлковита свобода: хочеш iз наваром пайку – давай норму. Принось користь державi. Нiякоi примусовостi. Не благаемо. Усе на свiдомостi. Немае бажання iшачити, працювати для блага вiтчизни – у штабелях вiдпочивай.