Амба. Том 1. Втеча

Сивий почув важке зiтхання незнайомця, помiтив, як миттево згасло i застигло щойно живе обличчя, коли той пропустив 5-й пункт iз пiдпунктами а), б), в) i 6-й пункт продовжував читати далi, не поспiшаючи, наче завчав вiрш, 7-й пункт Указу:

7. Не застосовувати амнiстiю до осiб, засуджених на термiн понад 5 рокiв за контрреволюцiйнi злочини, велике розкрадання соцiалiстичноi власностi, бандитизм i навмисне вбивство.

Голова Президii Верховноi Ради СРСР К. Ворошилов

Секретар Президii Верховноi Ради СРСР М.

Пегов

Москва, Кремль, 27 березня 1953 року.

Мовби не вiрячи своiм очам, Макар знову й знову перечитував 7-й пункт Указу; щоразу губи його рухалися все повiльнiше, окремi рядки УКАЗУ збiльшувалися, жирiли на очах; букви, здавалося, зiйшли з паперу, зажили самостiйним життям, перетворюючись на чавунно-залiзне хитросплетiння з грат i колючого дроту, який оперезав його з усiх бокiв:

«…ЗА КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ, ВЕЛИКЕ РОЗКРАДАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ВЛАСНОСТІ, БАНДИТИЗМ І НАВМИСНЕ ВБИВСТВО».

– Амб-ба-а, – ледь чутно видихнув Макар.

Газета вислизнула з його рук. Сивий встиг пiдхопити свою безцiнну цiннiсть. Не дихаючи, Сивий згорнув i сховав газету в кишеню. Вiн деякий час дивився вслiд широкiй спинi, потiм i сам обережно вислизнув iз барака, вiдчувши щось недобре у ходi новачка. Недобре i знайоме, як тодi, коли вперше сам прочитав Указ про амнiстiю. Чотири роки в потойбiчному свiтi – це досвiд великий. Величезний досвiд. Йому й самому захотiлося пiсля слiв «…за контрреволюцiйнi злочини» кинутися на дрiт…

– …захотiлося кинутися на дрiт, – здивовано прошепотiв Сивий i вiдразу збагнув, що сусiд по нарах у несамовитому станi може вчинити будь-який необачний крок.

Кiлька метрiв вiддiляли новачка вiд колючого дроту, коли Сивий зiрвався з мiсця i помчав навздогiн, вiдчуваючи провину в тому, що може трапитися.

– Стi-i-iй-те! Стояти! – Кричав, бiжучи, Сивий, не розумiючи – сам кричить чи його крик зливаеться з командою охоронця з вишки.

Із першим рокотом спареного кулемета Сивий схопив в’язня за бушлат i рвонув на себе.

Пальцi прикипiли до поли – не змiг вiдпустити хлопця та вiдскочити назад, коли перед ногами закипiла й ожила вiд металу земля. Чи то вiд пострiлiв, чи то вiд крику Макар зупинився i пiсля повторного ривка впав на землю.

Кулемет замовк. Хлопець слухняно пiдвiвся, пiшов слiдом за Сивим, не чуючи нi скажено-розлюченого рику сторожових собак, нi матiрщини, змiшаноi з рiзкими словами команди.