Амба. Том 1. Втеча

Робота подобалася, хоча постiйно доводилося занурюватися в нечистоти людськоi мерзоти. Інколи пiсля першого допиту вiн, вiдчуваючи нутро людини, знав: хитруе пiдслiдний чи каже правду. Інтуiцiя практично не пiдводила. З часом найважчi i заплутанi справи доручали безвiдмовному Івановичу. Тяжкий злочин – мов незнайома i глуха тайбола. Подобалося продиратися крiзь вiтровали, хащi, вiдшукувати стежку в потоцi словоблуддя, дiставатися до витокiв, притискувати речовими доказами спритну душу ворожу, тонкими запитаннями висвiтлювати злодiйський бруд, щоб тому, хто переступить закон, ставало соромно й боляче вiд скоеного.

Рiдкiсний дар швидко пiдiймав кар’ерними сходами. Здавалося, нiщо не вiщувало лиха. І раптом – наказ згори: слiдчий власноруч виконуе смертний вирок. Пiсля закiнчення першоi ж пiдрострiльноi справи Іванов постав перед суворим керiвництвом.

– Як енто не могеш? – Захватаев, розхитуючись на носках, здивовано, наче вперше бачив, знизу розглядав гордiсть кримiнального розшуку.

– Не можу i все! – без страху, дивлячись в яснi очi начальства, заперечив слiдчий.

– Не можу, не можу… – передражнив Захватаев. – Ти що, солдат Революцii чи воша вчена?! Я тебе-е не моге-е-еш! Ти що – манiрне дiвчисько? Чи ще гiрше – тендiтиська панночка киселева?!

– Я – слiдчий! Не кат! І не тендiтиська киселева, – тихо, але твердо повторив Іванов.

– А-ах, ти не ка-а-т? Хочеш бути чистiсiньким. А Свiтову Революцiю за тебе дядько сотворятиме? – ще тихiше почав низькорослий чоловiчок, затим мирна розмова вибухнула басовитим семиповерховим матюком у Бога, душу й матiр.

Захватаев гримнув кулаком по столу. Рука смикнулася до кобури нагана, i знову кулак врiзався в стiл. – Та я-я… Та-а я тебе своею рукою пуш-шу в розпил. Пуш-ш-у разом iз контрою. Ти дивись, жалiсливий який! Каво жалкуеш?! Чи могеть добру людину пiдвiв пiд наган? А? Каво питаю?

– Чого запитувати? Контра! Тут без сумнiвiв.

– А якщо контра, та без сумлiння – зараз же наган у зуби i веди гiдру свiтову до стiнки!

– Сказав – не можу, – по-хлопчачому насупився слiдчий, намагаючись стримати смiх.

– Ти чаво, на революцiйних хронтах не бував? Смертi не бачив?

– Мало, але воював. – Іванов знав вибухову гарячковiсть пiвтораметрового чоловiчка, хоча все ще не вiдчував справжньоi небезпеки.

– Воював-воював… Як же ти воював, якщо слабо курок спустити? З бабами на хуторах, либонь, воював! Пiдштанки в обозi вiдмивав.