Вихиляси долi

– Колего! – скрикнув вiн захоплено, – Дивиться, Володимире Іллiчу, Ви бачите?

– Так, Олександре Вiкторовичу, я ii ще ранiше помiтив, майже бiля самого пiднiжжя узгiр'я, – спокiйно промовив професор Бараев.

– Кого ii? – здивовано запитав Облаков.

– Ну як же. За сто метрiв на пiвнiчний схiд на сухiй самотнiй тополi я бачу молоду самку вухатоi сови.

Професор Облаков на мить сторопiв. За сто метрiв на пiвнiчний схiд на сухiй самотнiй тополi вiн чiтко бачив звичайного сича.

– Колего, – спiвучо простягнув Облаков. – це ж самець звичайного сича. Звернiть увагу на його характерну посадку. На те, як вiн головою крутить, нарештi.

– Мiй друже, ви трохи помилилися, – з ледь помiтним закидом промовив Володимир Іллiч. пiднiмаючи бiнокль до очей. Ви подивиться на вушки, вушки-то як явно стирчать. А кiгтi? Де ви бачили такi кiгтi у сича?

– Колего, – нервово заiкуючись вiд налинувшего хвилювання, запитав Облаков, також розглядуючи предмет спору у бiнокль.

– Дванадцять крат, – гордiливо вiдповiв Бараев.

– Отож, Володимире Іллiчу, отож. З вашим-то збiльшенням, – i вiн спiвчутливо махнув рукою. – не те що у лiсi, у жiночому гуртожитку нема чого робити. Ви на дзьоб подивиться. Ви звернули увагу на дзьоб?

– Та що дзьоб? Що дзьоб? Ви що не бачите, дорогий Олександре Вiкторовичу, що у цього птаха очi свiтло-жовтi? Ви у якому унiверситетi навчалися?

– Ну, знаете, Володимире Іллiчу, – навмисно ростягуючи слова, уiдливо сказав Облаков, я бачу, розбираетесь ви у нiчних хижаках, як моя друга теща в еволюцii гризунiв.

– Що? – спалахнув Бараев. – Це я не розбираюся? А хто, по-вашому, написав монографiю про пiвнiчну сову? Хто захистив докторську дисертацiю з орнiтофауни Нижнього Поволжя? І хто читав лекцii з зоологii хребетних у нашому унiверситетi нещодавно?… Гм, я не розбираюся… Подумаешь, фахiвець вишукався!

– Що ви в мене пальцем тикаете? – образливо вигукнув Облаков.

– Що? Журнал «Бiологiя та домоведення» ви вважаете авторитетним журналом? Боже мiй, яка наiвнiсть! Ви б ще в «Мурзилцi» надрукувалися.