Легенда про Сокола

Просто, у людини нема серйозних проблем. І нiколи не було…

– Ну i що? Дядя в нього при великiй посадi та при величезному бiзнесi. Грошi е. Положення теж. Чого страждати?

– Та, розумiеш, – Оксана загасила у попiльничцi сигарету, – хочеться бути замiжньою за справжнiм чоловiком! Щоб займався справжньою чоловiчою справою… тяжкою, конкретною, рисковою! Щоб якщо кохав, то до смертi! Щоб прибив на мiсцi, якщо зраджу його! Щоб…

– Тодi тобi треба було виходити замiж за якого-небудь контуженого майора, – посмiхнулася Наталка, – а не за метросексуала та аристократа з дипломом журналiста-мiжнародника.

– А ну його, – Оксана вiдчайдушно махнула рукою, – давай сьогоднi нап’емося?! Замовимо пляшку кон’яку… i додому припремося на бровах..

– Я не можу сьогоднi, – Наталка загасила сигарету та з апетитом наринулася на салат, – у мене за пару годин побачення з Ігорем.

– Щаслива ти!

– Ага, щаслива, – посмiхнулася Наталка, – вiн ще не вiдае, що в мене е син. Навiть не знаю, як йому про це розказати.

– Я теж не можу…

– Чого не можеш?

– Напитися сьогоднi не можу! Обiцяла шефовi ввечерi в редакцii з’явитися, Ось так – бiда… останнiй день вересня… п’ятниця… наймилiша справа – напитися. Наталко, от скажи менi, чому ми не вiльнi люди?! От скажи менi, чому я не можу сьогоднi напитися, ангажувати ось цього гарненького молодого студента – офiцiанта та поiхати з ним на всю нiч до Пiвденноi Борщагiвки в порожню бабусину квартиру?!

– А як же ж Альбертiк?! – розсмiялася Наталка.

– Та нехай йде вiн… на хутiр метеликiв ловити!

– Ти його зовсiм не кохаеш?!

– Не знаю…

– Тодi, – Наталка припинила жувати, серйозним поглядом подивилася на Оксану та неголосно промовила, – тодi вiддай його менi…

– Кого? – сторопiла Оксана.

– Його… Альбертiка.

– Ти це серйозно? – тут вже Оксана не втрималася та голосно розсмiялася. – Навiщо тобi мiй слiзомий?! Забирай! Забирай його разом iз його вiчно незадовiльною матусею, дядечком-мiльйонером, квартирою у центрi Киева, автомобiлем на заздрiсть усiм, з його нуднiстю та комплексами неповноцiнностi! Забирай! – Оксана не могла зупинити смiх.

– А я подарую тобi Ігорка! – також нервово розсмiялася Наталка. – Вiн, до речi, з колишнiх вiйськових, майор.

Оксана миттево перестала смiятися i, зщуливши очi, поглядом розлюченоi левицi суворо заявила:

– Менi майор не потрiбен! Менi потрiбен тiльки… князь!

– Генерал чи що?

– Нi, не генерал.