Дума про Хведьків Рубіж

– Дiвчино, виходьте! Чуете, що кажу – не бiйтесь мене! – трохи помовчав, тодi: – А хочете – бiйтесь! Але ж повiрте, шо залишатись тута самiй у таку пiзню годину ше небезпечнiше!

У хащах щось зашарудiло, а через мить показалася людська постать…

* * *

– Ми з подругами он iз Пилипiвки йшли. Я там жила ранiше, а теперечки наймичкою в одних заможних, вони вродi ще мою бабусю – татову матiр себто – знали гарно. Дiти в них пороз’iжджались, отож пiдеш, кажуть, Галю, до нас, ти сирiтка – нi тата нi мами, а ми поможем, чим зможем, та й ти нам пiдсобиш, старим.

Я й пiшла. А то в дядини було не життя, а пекло. Ви не подумайте – вона людина хороша, тiки ж у неi своi дiти, а я iй хто? Могла i словом образити, i вдарити могла. Отож до мене подруги в недiлю прийшли й кажуть – ходiмо, Галю, з нами ненадовго, навiдаеш батькiвщину. Я й пiшла. А тодi – ходiм да ходiм на вечорницi, ми, кажуть, проведемо додому. От i провели… Вони потiкали, а я накульгую з дитинства – не втекла. От… Мене схопили, то я одного вкусила – довелось, а тут ви…

– А я думав, то вас поранили…

– Та нi, нi…

Максим знову розпалив вогнище i вкрив Галю своiм жупаном – нiч видалась вельми холодною.

– Спати треба – пiзнiй час уже. Іти зараз не можна – воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу…

Кинув на вогнище землi та запалив люльку. Тодi вийняв iз пiхов шаблi. Поклав коло себе.

– А що то в вас чуднi шаблi такi? Та двi…

– Та… Шаблi як шаблi… Спiть.

Молодик висунувся з-за хмар i осяяв увесь степ аж до далеких болiт.

«Скiльки то нечистi там шугае в годину цю?..» – подумав козак. Вiдiгнав думку.

– Скажiть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбiйникiв самi розiгнали?

– Та спiть уже…

* * *

…Дим над Диким Полем, дим…

Максим жене коня степом у бiк татарського вiйська, що стрiмко наближаеться. Вiн не знае, що там попереду – скаче i скаче, вiн не знае, що приречений, не знае, що Степан разом iз загоном давно вже кинувся навтьоки.

Вiн не знае, що залишився сам…

Орда летiла, як вихор.

Як суцiльна всепоглинаюча курява над обрiем.

Як дим над Диким Полем.

Чогось пригадалися батьковi конi…

Як батько вмер, то жеребцi та кобили зi стайнi переломили загорожу – кинулись у вiдкритий степ. Нiхто iх не ловив, не припинав, не пас. Вони так i ошивались тут коло хутору багато-багато рокiв.

Табун вирiс, здичавiв…

Декiлька десяткiв диких коней – як живий пам’ятник померлому батьку в безмiрному степу.