Газават

От чого iй там було так незатишно i наче аж мурашки по шкiрi – це Іншi чатували на неi iз заростей, з високих трав довкруг стадiону, з хащ уздовж засмiчених алей i з розбитих вiкон облуплених, понiвечених будиночкiв пiонерiв, з дверей котельноi i столовки, з площi танцполу i оброслоi кленками будки кiномеханiка. От чому на територii табору так якось неприемно знаходитись завше, та на нього й дивитись неприемно, навiть з дороги, коли iдеш до магазину, особливо восени, коли дрiбно мрячить i все довкруг застилае туман.

Бо там живуть Іншi.

Хто ж вони, цi Іншi? Соломiя не знала. Їй тiльки здавалось, що це якiсь недобрi iстоти. Хижi i лиховiснi. Можливо, вони схожi на людей, цiлком можливо, але та схожiсть вкрай оманлива – насправдi вони зовсiм не люди, насправдi вони – це щось зовсiм iнше.

Звiдки ж вони взялись, га?

Можливо, вони лишилися в таборi ще з тих часiв, коли сюди на великих автобусах приiжджали пiонери з мiста.

Спереду i ззаду тiеi веревицi автобусiв iнколи iхали мiлiцейськi машини зi смiшними мигавками. А автобуси завертали мiж тим на курну дорогу через невелике пшеничне поле i проiжджали пiд залiзною аркою: «Ласкаво просимо! Табiр «Орлятко». Там з них виходили пiонери з вихователями i потiм до вечора носились тротуаром зi смiхом i криками. А ще вони iнколи ходили купатись до рiчки, i тодi сiльськi дiти, i Соля разом з ними, чiплялись за мiськими i також гралися на територii табору. Батьки тодi, правда, лаялись, бува, бо то далеченько вiд iхнього дому, а вона ще дуже мала, та й вихователi з табору були також наче не дуже радi гостям, але то таке.

То, може, Іншi залишились в таборi ще з тих часiв. Усi пiонери роз’iхались, а Іншi лишились. І тепер чатують з хащiв, з лiтнього присмерку. Чатують на селян, що поволi розкрадають пiонерський табiр.

Можливо.

А можливо, вони живуть тут iз часiв ще бiльш давнiх, i пiонери з вихователями були лиш гостями в iхнiм домi, як були гостями в таборi Соля та iншi сiльськi дiти? А можливо, ми всi, всi люди на землi – лише тимчасовi гостi в iхнiм домi?

3

Руслан знов вiдволiк Соломiю вiд ii спогадiв.

– То як? – спитав вiн уже, либонь, десятий раз за ранок.

– Нiяк, – огризнулась дiвчина.

Теж менi райцентрiвський мачо, думала вона про себе.