Дим

Коло ЇЇ садиби, ЇЇ алейками…

Вiн збиткувався тодi з неi, не в зло, ясна рiч:

– А оце б жила тут як паничка – зроду б з таким, як я, не здибалась!

– Та ось припини! – вона смiялася дзвiнко, але й опускала очi.

– Точно так, ваше високородiе!

– Бовдур!

Всмiхнувся про себе, й наче полегшало. Ой свiте правий – дурiсть яка юнацька, дитяча навiть. Щось вiдволiкло його… Вглядiвся. Здалося, наче пiд самим Жовтневим – на грунтовiй дорозi од ферми – хтось блискае лiхтариком. Вглядiвся ще – наче й нема.

Чи мо’ здалося? Розвернувся, зiтхнув, побрiв, похилившись, у хату.

Там, уже в сiнях, як вiшав куртку, одчув таке, наче пройшов хтось у нього за спиною, наче навiть половиця скрипнула. Вiн розвернувся рiзко.

– Ірино?

Тиша.

Клацнув вимикачем – порожнi сiни, нi душi. Зайшов до господи – Ірина спить собi, як i до того.

– Приверзеться… – тихо мовив сам до себе. – Чи вже дрiмаю на ходу?

Влiгся, i наче навiть сон прийшов, а тут лементують у дворi, в шибку затарабанили.

Явилась баба Маня в сльозах, каже – нема Йвановича.

Одмучився.

* * *

Йванович той був Антону ледь не за батька. Мати Антонова пiсля школи вступила в конотопське медучилище, там же, в районi, i стрiла чоловiка – росiянина, сина вiйськового. Пiсля навчання одразу й побрались – вона стала фельдшером в тутешньому медпунктi, а вiн – бухгалтером в колгоспнiй конторi. Пожили недовго – Антонiв отець безпробудно пив i воювався, лупив дружину немислимо i ганяв по дворищу, вона часто, заплакана, ховалася з малою дитиною на руках у хащах край городу i ночувала по сусiдах, в того ж Йвановича i баби Манi он…

Вона, Антонова мати, була жiночкою тихою, беззлобною – обох батькiв ii не стало у вiйну, i росла вона на утриманнi в одноi далекоi родички з Путивля, котра, та родичка, од неi одхрестилася зразу, як дiвчина кiнчила восьмирiчку.

Тож i оборони в неi не було нiякоi, нi тут у селi, нi будь-де. Але спочатку ще жили хоч як – купили за кредит в колгоспi непогану, хоч i стареньку хату, придбали Антона, ростили його. Хазяiн прохмелявся i каявся – якось жили…

Та одного разу – Антону того року якраз було в школу – отож якось конторське начальство не видержало безпробудного п’янства батька i заслало його од себе аж на тракторний стан якимось рахiвником – аби од себе подалi. З кимось не зладив вiн там у конторi, а норов мав гарячий, непримиренний, горiлкою ще бiльш розпалений. Отож i там, на тракторному станi, вiн не вробив.