Стрі-чен-ня

Еге ж, вечiр чистого четверга.

То ж улiгся я того вечора, як зараз пам’ятаю, у себе в хатi на печi спати ранiше, ще засвiтла.

Було ж се все в невеличкому, Богом забутому хутiрцi верстов за десять од Киева, котрий, хутiрець отой, носив назву чи то Роздорiжний, чи то Береговий.

Отож улiгся я був, а воно чогось усе не спиться й не спиться; я усе крутився з боку на бiк, обдумував, як завше, оте свое прожите, одшумiле, призабуте i бозна-бозна-скiльки раз позаторiшне.

– Зацвiв терен рясно, да любив козак,

Ой любив вiн да дiвчиноньку…

Виводили з трiйко дiвочих голосiв на вулицi, хоча воно ж бо й пiст, i не можна б наче, i Страсний же тиждень, не такий собi…

Хоча постiй, пiдожди, Хведьку.

Сниться. Сниться ж бо.

Тихо-тихо на вулицi, анi тобi чичирк, а спiви ж тi – то лише сон.

І терен, i козак, i любив, i дiвчинонька – все то тобi сниться, Хведьку, все ж то тобi лише видиться увi снi i мучить совiсть твою, не бiльше.

Нема того всього, Хведьку, то сон.

Нема i не було того, нi життя, нi парубкування, нi козакування того злополучного, нi красивоi молодоi сотникiвни Катрусi, нi Соснiвськоi рiзанини.

Нiчого того не було, Хведьку!

То все тобi приснилось такоi як оце вчора глупоi мiсячноi ночi.

Коли вiе над хутором i гуляе степом вiтрюга i хилить верби над ставом, оповитим туманцем, а разом з ними скрипить кладка i дверi хлiва, i мерехтять у вишинi холоднi одинокi зорi, i ти наче ще бiльш одинокий за них в оцiй безлюднiй хатi, наче мрець у тiснiй домовинi – таким ти себе вiдчуваеш, i таким живеш, i миришся з усiм отим.

Бiжать хвилини i роки, а ти все згадуеш i все миришся з отим усiм.

Отож забудь, викинь iз голови, змети як мiтлою пам’ять свою i не вiдай, не знай, не живи колишнiм, бо нема вже його давно.

Мо’, й було коли, та нема вже.

Нема гарного товариша Шевчика.

Спочивае в сирiй матiнцi-землi.

Нема отамана Безрiдного Максима, похмурого завжди, але завжди мудрого й розсудливого, нема вже його такого, i дружини його панi Галини нема вже давно на свiтi бiлому.

В раю вони, либонь.

Либонь, в раю.

І Катерина моя з ними в раю.

А де ж я?

Де ж я, Хведько?

Я ж бо в трунi.

В оцiй розтриклятiй хатi-трунi, i не вилiзти з неi далi, бо нiкуди менi йти.

Такi негожi думки терзали мою голову того вечора, терзали, аж доки я й сам не помiтив, як заснув.

Доки не провалився у темну холодну яму без дна i без краю, без свiтла i без снiв.