Gaudeamus виконаний смертю

До своеi квартири. За робочий стiл, завалений книгами й рукописами статей. У творче безладдя. Дуже-дуже захотiлось. Сильно-сильно. Чужина завжди прикрашае рiдне в привабливi шати. Хоча насправдi воно таким i е.

Але «покайфувати» в ностальгii «на повну» не пощастило. У дверi постукали. Зробили це настiльки наполегливо i навiть нахабно, що першим же бажанням стало негайно вiдчинити. Без будь-яких роздумiв. Бо за них щонайменше отримаеш щигля. Про «щонайбiльше» ж думати не хотiлось.

Пiдiйшов непевно. Вiдчинив. «Наполегливим стукачем» виявився чоловiк середнього, швидше навiть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не «середнього вiку».

Непроханому гостю було точно вже за сiмдесят. У цьому Богдан анiтрохи не сумнiвався. Прожитi днi дають чудовий результат. Що зветься «великий досвiд». Ну, у Богдана хай вiн, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно е. А це перетворювало на життевого «практичного психолога». Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неi зрозумiти. І Лисиця глянув. І – зрозумiв.

За спиною гiсть щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приемний. Але й неприемний звiдки?

– Добрий вечiр, – сказав з нiмецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професiйнiсть.

Лисиця вiдповiв «за протоколом». Правильно, але сухо й неохоче.

– Вибачте за вторгнення, – чемно продовжив непроханий гiсть (гiрший за татарина вiн чи кращий – про це iще треба дiзнатись) i вiдрекомендувався: – Отто Келлер, професор Бременського унiверситету. Ваш сусiд.

Із 309 номера. Учасник конференцii. І – завзятий шахiст. Може, «посоваемо фiгурки»? Бо щось на мене сум накинувся.

І в гера Келлера, – немовби вiн не професор, а маг-факiр-чародiй, – з’явився набiр дорожнiх шахiв, що глухо торохнули у своiй клiтчастiй в’язницi. Наче гуртом просилися на волю.

– Професор Богдан Лисиця. Киiв. Украiна, – нiби наносячи штрихи на ще незаймане полотно, вiдповiв хазяiн триста восьмого номера. У його плани нiякi вiзити не входили. Нi чиiсь до нього, нi його до когось.

 – Теж приiхав на конференцiю. Зараз розбираю речi. Готуюсь до завтрашньоi роботи.

Остання фраза вилетiла у напрямку Келлера несподiвано. Вийшло не дуже. Не-отесано. Не-тактовно. Не-виховано. Негарно так одразу вiдшивати. Цей нiмець точно образиться. І що вiн подумае про украiнцiв? Так i до дипскандалу недалеко!

– Е-е-е-е… тобто я тiльки почав розбирати речi, – замекав Лисиця, нiби цап, якого збираються зробити «вiдбувайлом». І, зрозумiло, без його згоди.