Gaudeamus виконаний смертю

– Добре, що ви мене не обдурили, – щиро зрадiв господар i першим сiв до шахiвницi. У його рухах вiдчувалася прихована сила, будити яку не рекомендувалося. Якщо, звичайно, не хочете проблем. «Напевно, не лише шахами захоплюеться, – оцiнив побачене Богдан. – Тягав щось i значно важче за шахiвницю. Бiцепси он якi круглi».

Лисиця радiсть колеги не подiляв, але намагався тримати це глибоко в собi. Зовнi ж вiн був сама чемнiсть. Але чоловiчого роду.

– Про що мова, друже? – реалiстично зiграв коротку сценку Богдан, старанно вимовляючи кожне слово.

Пiд нею мусив стояти пiдпис – «Щирiсть». – Слово тримати треба. Інакше навiщо ж давати?

– Знаете, юначе, – дещо розчаровано повiв професор Келлер, – зi старими нiхто не хоче клопотатися. Вiдмахуються, як вiд мух. Ну, фiгурально… Штовхають у самоту. А в чому наша провина? – раптом пожвiшав вiн.

«А й справдi, – упiймав себе на думцi Богдан. – Правду ж говорить».

– У тому, що ми безсилi перед законами всесвiту? – усмiхнувся добродушно Келлер.

 – Але перед ними так само безсилi i ви, молодi. Ми ж лише люди, а не боги. І вiд вiку це не залежить… Та ви проходьте, сiдайте, – запросив Лисицю стати шаховим вiзавi нiмець.

Богдановi затiя з цими шахами страшенно не подобалась. Мало того, що втомлений, так ще й звiдусiль тут дихав холод, вiяло незатишнiстю. Усе здавалося страшенно чужим i далеким: i цей нiмецький професор iз сильними руками, i нi в чому не виннi дорожнi шахи, й необов’язковi фiлософствування староi людини.

Саме така «вiдчуженiсть» часто (а практично – завжди) вiдраховувала час Богданового гостювання де-небудь. Та зараз усе iнакше. Бо дiе не правило, а виняток. І «живить» його тоненьке, як батарея ААА, але потужне, як акумулятор до КАМАЗа, слово «треба». Тому… Терпiти!

Професор Келлер сiв за чорнi. Починати, отже, Богдановi.

Лисиця провiв рукою по своiй «бiлiй гвардii». З виглядом профi оглянув «бойовi порядки». Бiйтеся! Тут перед вами – не «клiенти» ясельноi групи.

Усе по-дорослому. І бiй буде гарячий!

Та бременському професоровi байдуже. Вiн реального нiчого не помiчав. Клопотався вибором дебюту. І мiркував, як найпростiше досягти «вiкторii» на цих шiстдесяти чотирьох чорно-бiлих квадратах.

– Знаете, я дуже люблю цю давню гру, – почав задумливо нiмець. – Недаремно ж ii називають «королiвською». «Шахи, – як говорив Гете, – це пробний камiнь розуму».