Gaudeamus виконаний смертю

Про диво думати – безглуздо. І його не сталося.

– Гадаю, – сказав полегшено Богдан, нiби скинувши важенний тягар, хоча, як i кожна честолюбна людина, вiн ну дуже не любив програвати, – що вашi лихi передчуття стосувалися лише моеi поразки. Не скажу, що це менi байдуже, але й трагедii в цьому не бачу. Зате корисне й приемне спiлкування з вами, шановний гер Келлер, з лишком компенсувало мое фiаско.

Лисиця пильно подивився на супротивника.

– Я теж отримав масу задоволення, – пiдкинув люб’язнiсть бременський професор.

 – Сподiваюся, наступного разу ви реваншуетесь.

«Наступного разу не буде», – злостиво подумав Богдан, але зовнi привiтно усмiхнувся i сказав:

– Я теж на це сподiваюся. Хоча не потрiбно забувати закономiрнiсть, так точно помiчену Капабланкою[15 - Капабланка Хосе-Рауль – третiй чемпiон свiту з шахiв.]: «Навчитися грати в шахи легко, але важко навчитися грати добре». Повнiстю згоден. Ну, а тепер – до побачення.

– Але той же Капабланка, – вiдразу парирував гер Келлер, – у разi невдачi рекомендував не соромитися поразок, а перетворювати iх на повчальнi уроки.

Всього найкращого.

– Саме це я й зроблю. У майбутньому. Добранiч.

Лисиця опинився в коридорi. З радiстю! Невимовною! Нарештi! Уся ця вистава «погорiлого театру» вже позаду. Можна знiмати маску. Й забувати, що ти зараз – iнший. Несправжнiй. І нещирий. Пiдроблений. В Одесi. На Малiй Арнаутськiй. Намащений брехливим кремом. Що приховуе справжнi тони…

І – вiдпустити вiжки. Зняти вуздечку.

Й перестати робити неприемне. Припинити ламати себе. Жорстоко. Через колiно. Не слухаючи жодних адвокатiв, що захищають бога «Треба».

Дверi з номером 308. Вiдiмкнув. Опинився на «приемнiй» територii. Чужiй, але своiй. Де немае холоду незнайомцiв. Де можна залишатися собою. І ходити в будь-якiй одежi. Ще один спалах радостi. По-перше, нарештi зможе вiдпочити. А по-друге – треба ж усе-таки розiбрати речi. Та й напроти пункту «доповiдь» галочку ще не поставлено. Водночас щось не давало повнiстю розслабитися.

Щось не вiдпускало у вiльне плавання новими клопотами. Це «щось» тривожною невiдомiстю, випiрнувши з оповiдань «бременського вiщуна», все наполегливiше й наполегливiше починало подавати в глибинах свiдомостi ледве чутний хрипкий голос.

Глава 4

Проте своею власнiстю знову стати не вдалося. Хоч як про це сильно мрiяв. Дверi вiдчули настирливi руки чергового невiдомого «стукача». Невже знову цей шахiст-нострадамус?! Невгамовний.