Чужі сни

Обчислювачi видали результат, точку визначено, час розраховано до секунди i сперечатися просто нема коли. Нiкого в свiтi не хвилюе, що на кухнi лишився недоiдений салат, що вiдкоркувати вино вони з Данилом так i не встигли, що сандаловi свiчки (так, банально, низькопробно, але Кiра полюбляла приймати ванну при свiчках!) так i залишаться незасвiченими…

Вона давно знала: не можна будувати плани. Нi на вихiднi, нi на вiдпустку. Нiколи. Проклятi гени джампера! Довелося ж iз ними народитися. Довелося ж потрапити на замiтку хлопцям iз Центру i стати тим, ким вона стала.

Джампер – це не професiя, це доля, бiс би ii…

Зараз, коли всi нормальнi городяни займаються своiми дрiбними справами, коли хуртовина вже кружляе свiй танець на вулицях, у провулках i дворах Сантауна, до будiвлi Центру з усiх бокiв пiдтягуються люди: технiки, зброярi, лiкарi i хлопцi з ii джамп-групи. Усi вони, вiд високолобого обчислювача-теоретика до останнього технiка, у якого навiть у нiздрях силiконове мастило i графiтовий пил, iдуть рятувати, блядь, людство, хоча нiхто не знае, чи можна таким шляхом його врятувати.

І, найголовнiше, чи треба його рятувати? – подумала Кiра зi злiстю, виводячи сноумобiль на естакаду. – Хiба це життя? Ховаемось, як щури, в норах, виритих ближче до термальних вод, ростимо гiдропонне несмачне iдло пiд штучними сонцями, вiчно в шмарклях, вiчно замерзлi. Пiвроку лiто – це, як жартуе Данило, та пора року, коли сеча застигае, розтiкаючись по землi, пiвроку зима – це коли сеча замерзае ще у повiтрi.

Нормальна людина рiзницi не помiтить – iй просто весь час холодно.

Якби не лiкарi з iхнiми лiками та не вченi, якi придумали метод акумулювання геотермальноi енергii, то люди давно б вимерли всiм людством, за винятком кiлькох колонiй на екваторi, а так…

Природне зменшення населення на пiвтора вiдсотка за рiк – це, звичайно, не смертельно, але шляхом нескладних математичних розрахункiв можна легко визначити час Ч – дату вiдходу людей у небуття як виду.

Значить, немае зайвих годин на розмови, особисте життя та iншi принади. Це сорок рокiв тому, коли Пiвнiч тiльки почала свою переможну ходу, засипаючи колись родючi рiвнини жорстким бiлим пилом на десять мiсяцiв за рiк, можна було сказати – потiм, хлопцi, встигнемо. Нашi найрозумнiшi в свiтi вченi обов’язково щось придумають, i ми вiдвоюемо все назад! Дайте нам рiк. Або два. Або десять. І давали, але нiчого не вiдбувалось.