Кращий вік для смерті

При цих словах по обличчю Бiлки пробiгла ледь помiтна тiнь, вона на мить вiдвела погляд, немов злякавшись чогось.

– Ти можеш мене навчити читати?

– Ти серйозно?

Книжник розцвiв.

– Серйозно.

– Звичайно, я навчу тебе. Ось…

Вiн потягнувся до свого рюкзака.

– Завтра, – сказала Бiлка. – Ми навчання почнемо завтра. А зараз – спати. Ти менi потрiбен здоровим i сильним.

– А ти?

– Я ляжу тут, бiля дверей.

– Навiщо?

– Про всяк випадок.

– Ну, менi вiн здався мирним…

Бiлка задула трiски, i в коморi стало майже темно, тiльки мiсячне свiтло, що проникало через вiконце пiд дахом, висвiтлювало один iз кутiв.

Було чутно, як тупотить потужними лапами Ікло, що охороняе двiр, та трiщать цикади за огорожею.

– Це тобi для роздумiв, – сказала Бiлка неголосно. – Я знаю Тома не перший день. Вiн молодший за нас iз тобою на пару зим i, коли я прийшла до нього в перший раз, вiн менi здався не челом – тiном. Тодi я вдало сходила в Сiтi, принесла нiштяки на обмiн…

Вона помовчала.

– Загалом, я не помiтила хвiст i привела сюди трьох челiв iз племенi Сiтi. Одного з них вiн застрелив. Другого вдалося вбити менi. А третiй отримав кулю в колiно…

– І?

– Том прибив його живцем до стовпа на кордонi з Сiтi. Не полiнувався з’iздити i прибити. Спустив пораненому шкiру з плечей, перебив другу ногу i залишив помирати на стовпi, як опудало на кукурудзяному полi.

– А ти?

– Я йому допомогла. Я тримала бранця, поки Том прибивав його цвяхами.

Вiн мав повне право застрелити мене, Книжнику. Я привела до нього в будинок чужих. Це була моя провина. Але я робила це не тому, що хотiла спокутувати провину.

– А чому?

– Тому що це було правильно. Вiн попередив – не лiзьте. Й iншого способу зробити так, щоб йому повiрили, не було.

– Навiщо ти менi це розповiла?

– Тут немае мирних челiв, Книжнику. Жодного.

Вiн усмiхнувся сам собi. Вона не могла розгледiти його усмiшку.

– А я?

– Що ти знаеш про себе, Тiме? – промовила вона втомлено.

 – Нiчого! Спи.

– Але якщо ти нiкому не вiриш, Бiлко, чому ми тут?

– Завтра ти зрозумiеш все сам. Спи.

– Живи вiчно, Бiлко.

– Живи вiчно, Книжнику!

І вiн заснув.

* * *

Свiтанок розгорався повiльно.

Із пiвнiчного заходу дув холодний вологий вiтер. Було зимно. Цикади замовкли ще пiд ранок, i замiсть них надривалися жаби, яких було вдосталь бiля струмка.

Книжник не спав.