Пригоди бравого вояка Швейка

– Ви вже виговорились? – спокiйно спитав Швейк, коли пролунали останнi образи: «Ви розбiйники, ви обидва падлюки, – який пан, такий крам». – Може, ще щось маете додати, поки не злетiли зi сходiв?

Але суворий добродiй так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І вiн замовк. Швейк вирiшив, що марно чекати якихось доповнень, а тому вiдчинив дверi, поставив суворого пана обличчям до виходу… i такого удару не посоромився б навiть найкращий гравець футбольноi команди мiжнародного класу.

А за суворим добродiем покотився сходами Швейкiв голос:

– Вдруге, коли виберетеся в гостi до порядних людей, поводьтеся пристойно!

Суворий добродiй, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попiд вiкнами.

Швейк вiдчинив вiкно i стежив за ним.

Нарештi гiсть дочекався фельдкурата, який привiв його до кiмнати й посадовив навпроти себе на стiлець.

Швейк мовчки принiс плювальницю i поставив ii перед гостем.

– А це, Швейку, навiщо?

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, що з цим ось добродiем уже була тут невеличка неприемнiсть через плювання на пiдлогу.

– Залишiть нас, Швейку, ми дещо маемо наодинцi залагодити.

Швейк козирнув:

– Насмiлюсь доповiсти, пане фельдкурате, я вас залишаю, – пiшов на кухню, а в кiмнатi розпочалася дуже цiкава розмова.

– Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати грошi по тому векселю? – спитав фельдкурат свого гостя.

– Так. І надiюся…

Фельдкурат зiтхнув.

– Ми часто потрапляемо в таку ситуацiю, коли нам залишаеться тiльки надiя. Яке це чудесне слiвце – «надiйся».

– Я надiявся, пане фельдкурате, що сума…

– Звичайно, шановний пане, – перепинив його фельдкурат. – Можу ще раз повторити, що слово «надiятись» додае людинi сили в ii боротьбi з життям. І ви не втрачайте надii. Це прекрасно – мати певний iдеал, бути невинним, чистим створiнням, яке позичае грошi пiд вексель i мае надiю, що йому вчасно заплатять. Надiятися, постiйно надiятися, що я виплачу вам тисячу двiстi крон, коли в моiй кишенi менше ста.

– Отже, ви… – затинаючись, вiдiзвався гiсть.

– Так, отже, я… – вiдповiв фельдкурат. Обличчя гостя знову набрало впертого i лютого виразу.

– Пане, це шахрайство, – сказав вiн, пiдводячись.

– Заспокойтеся, шановний пане.

– Це шахрайство! – вперто вигукнув гiсть. – Ви зловживаете моею довiрою!

– Пане, – сказав фельдкурат, – вам для здоров’я треба свiжого повiтря. Тут надто задушно.