Пригоди бравого вояка Швейка

Основою свiтовiдчуття Гашека були отримана в дитинствi травма – страх перед нуждою, спричиненою невдачами i передчасною смертю батька; гостро критичне ставлення до австрiйськоi школи, бюрократизму, до церковного мракобiсся, пiзнiше – вiдраза до нудноi сiростi практичного життя: служби в аптецi та в банку. Невтримний темперамент штовхав зовнi несмiливого юнака до звiльнюючих вiд напруги ексцентричних витiвок. Всi гашекiвськi вибрики – наслiдок величезноi внутрiшньоi напруги. Свою коротку чиновницьку кар’еру, скажiмо, Гашек обiрвав тим, що одного прекрасного дня просто не з’явився до канцелярii.

Йому остогидла пануюча в банку атмосфера, й вiн втiк на Балкани для допомоги македонським повстанцям.

У «Пригодах…» поедналися, утворивши синтез високого гатунку, двi провiднi художнi лiнii довоенноi творчостi Гашека: фольклорно-нарисова i сатирично-гiперболiчна. В поведiнцi i розповiдях Швейка е риси, котрi не вкладаються в рамки розумного i логiчного. Мiж тим саме в зiткненнi з цим, часом награним, iдiотизмом Швейка особливо наочно виступае справжнiй iдiотизм влади.

Гашек одним з перших, поряд iз Кафкою, зумiв розкрити безглуздя буржуазного свiту завдяки елементам абсурдностi, що згодом навiть було названо «празькою iронiею».

Поняття «празька iронiя», запроваджене чеськими дослiдниками, передусiм Р. Питлiком, охоплюе широку сферу понять i торкаеться iсторii та ментальностi народу, котрий столiттями жив у стиснутому просторi Центральноi Європи, у просторi, облямованому не лише горами, але й владними iнтересами та утисками бiльших народiв, вiдтак мусив завжди поводитися таким чином, аби вижити, не втративши при цьому смак до життя, аби зберегтися, аби витримати.

Уже сам цей факт свiдчить про те, що «празька iронiя» сягае вiд буденних банальностей до найвищих духовних iдеалiв, виходячи з того, що банальнiсть i абстракцiя – двi сторони однiеi й тiеi ж монети, одного унiверсального свiту.

«Празька iронiя» мае свое власне iсторичне та фiлософське корiння. Їi вiссю е буденне життя народу, що протягом сторiч перебував у якомусь тимчасовому станi, позбавлений можливостi мати власну репрезентацiю, вiдданий на поталу надвладi чужинцiв i свавiллю можновладцiв, котрi вирiшували за нього i без нього.

Вiдтак довготривале вiдчуття деiлюзii, тимчасовостi й безнадii стало головною ознакою нацiональноi екзистенцii. Час вiд часу народовi щастило звiльнюватися зi свого безпросвiтного становища, хоча це нiколи не тривало довго i народ знову потрапляв у залежнiсть.