Пригоди бравого вояка Швейка

Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гiрше. Хворого в’язали головою до нiг i кидали до буцегарнi, хай там собi оклигуе. Нiяких лiжок iз матрацами або плювальниць, як оце тут маемо, не було. Голi нари, а на них лежали недужi. Якось у одного був найсправжнiсiнький тиф, а в його сусiда чорна вiспа. Обох прив’язали головами до нiг, а полковий лiкар гатив iх ногою в живiт, ви, мовляв, сякi-такi симулянти. Потiм, коли обидва вiд таких лiкiв на той свiт пiшли, ця iсторiя дiйшла до парламенту й потрапила в газети.

Нам одразу ж заборонили читати таку пресу та перетрусили нашi скриньки, чи, бува, немае в нас цих газет. А що менi в життi, хоч полу рiж, вiд напастi не втекти, то в кого iх могли знайти, як не в мене?! Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був телепень, дай йому Господи царство небесне, як почав, i «стiй, – каже, – струнко», i «кажи, хто це писав до тих газет», i «я тобi, як не скажеш, роздеру пащеку вiд вуха до вуха й запроторю до тюрми, та й почорнiеш». Потiм ще з’явився полковий лiкар та як почав вимахувати менi кулаком перед носом i кричати: «Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie ungl?ckliches Mistvieh![77 - Ви, проклятий собако, пiдле створiння, нещасна худобино! (нiм.)] Падлюко соцiалiстична!»

А я дивлюся просто у вiчi, анi морг, i мовчу. Праву руку пiд козирок, а лiву випростав по шву. Бiгали вони навколо мене, мов собаки, гавкали на мене, а я анi чичирк: вiддаю честь та тримаю лiву руку по шву.

Казилися вони щось iз пiвгодини. Наприкiнцi пiдбiг до мене полковник i як верескне: «Ти iдiот чи не iдiот?» – «Насмiлюсь доповiсти, пане полковнику, я iдiот». – «Двадцять один день суворого арешту за iдiотизм, двiчi на тиждень без iжi, мiсяць казарменого арешту, на сорок вiсiм годин у козли. Негайно замкнути й не давати йому жерти! Зв’язати його, показати йому, що державi, трясця його матерi, iдiотiв не потрiбно. Ми тобi, гультiпако, виб’емо з голови тi газети!» – вирiшив пан полковник, коли вже набiгався, мов ошпарений, навколо мене. А поки я сидiв, у казармах творилися дива дивнi. Наш полковник взагалi заборонив воякам читати, навiть «Празьку офiцiйну газету», а у вiйськовiй крамницi нiхто не смiв загортати воякам у газети нi ковбасок, нi сиркiв, та саме вiдтодi солдати вчепилися за тi газети. Наш полк став найосвiченiший. Читаемо геть усе, а в кожнiй ротi вже й вiршики, i пiснi про нашого полковника складають.