Украдена батьківщина. Трилогія

І вiн стояв вже сам,

Де мати мила тут його водою,

Святою, днiпровою.

І цi смерiчки пам'ятав,

Коли вони були малими,

І тут торiк з Калиною стояв,

Здались вони йому чомусь сумними,

– У iх верхiвках вже згасав

Вечiрнiй сонця промiнь.

Низенький гостя курiнь

Виднiвся на узлiссi,

А перед ним на виднiм мiсцi

Той, Новгородський князь стояв,

Який себе вже називав

Великим князем iхньоi Русi.

Позаду гетьмана юрбилися усi,

Хто з ним прибув сюди

Для здiйснення мети

Державних справ великих.

З усiх бокiв стояли хмари диких,

Озброених мечами i щитами русакiв.

Подав Аскольд Олегу руку,

Усiх iз свити привiтав.

Перекладач йому сказав,

Що князь Олег Аскольда просить,

Щоб вiн у курiнь завiтав

Де iх обох чекав

Великий час державноi розмови,

І просить князь в Аскольда згоди,

Щоб свита в першiй iх розмовi

Пiд куренем була.

В Олега все обличчя залила

Усмiшка дикаря,

Що живиться чужою кров'ю.

Аскольд на це повiв бровою,

А потiм в бiк кивнув, що згоден,

Бо ж народи

Чекають мирноi угоди,

Яка щасливий шлях простелить.

З бажанням говорити в курiнь вiн ступив,

Перекладач його старий став разом з ним

І сам себе вiн здивував

Своiм небаченим слiпим довiр'ям,

Що тут нiхто його розмови не чекав,

– Не було вже нiяких справ.

Вiн до Олега повернувся,

Щоб той йому все пояснив,

Але Олег чомусь нагнувся

І рiзко запустив

Меча Аскольду в груди.

Аскольд упав,

А потiм встав

Вiн на хиткi колiна,

І хоч текла гаряча кров, як пiна,

– Руками обхопив меча,

Хотiв забрати iз грудей

Смертельне це залiзо.

З його очей

Свiтилася прощальна вже зоря,

А по руках текла

Червона кров.

У мить страшну подумав знов

Про Украiну,

Про свiй народ i про Калину,

Але не скаже вже нiкому,

Щоб по такому

Нiхто шляху не йшов.

Добро не знищить ката,

Його природа клята

До себе вимагае

Жорстокоi руки,

Яка мечем його скарае!

Як пiзно вiн це знае,

Що правильний е шлях единий:

Державна мiць

І еднiсть Украiни!

І чорна тьма закрила очi,

Навiки вiн упав у вiчнi ночi!

В ногах Олега-русака

Лежало тiло мертвого Аскольда,

Ще кiлька раз проткнув вiн в нього тесака.

В цей час,

Як по командi враз

На його свиту вже напали

І вщент ii перерубали.

Два воiни, як хижаки, тягли

Скривавлене i мертве тiло

По кручi до води,

Що омивали береги

Славутича старого.