Справи земні

Прокинулася вiд того, що ii щось лоскотало бiля вушка, а потiм щось хрумнуло й вухо страшенно заболiло.

– Ай! Аяяй!! – зарепетувала Оксанка.

Вона кинулася на рiвнi ноги, махала руками, а ii щось мiцно тримало за вушко. Якось вона збила ручками те, що так мiцно вчепилося у ii тiльце й побачила щура з вишкiреними зубами. Дiвчинка затулила личко й стала несамовито верещати. Та й що з цього? Хiба хто мiг вчути голос малоi дитини? Коли музика лунала так, що ii було чути й тут, у старому сарайчику, а сусiдiв у них не було, бо жили на краю селища.

Тiльки того, що тварина таки налякалася й втекла у своi закамарки. З вушка капала кров. Мала ще бiльше стала кричати й плакати. Коли нарештi матуся опам’яталася, то, мабуть, минуло днiв зо два. За цей час щур навiдувався кiлька разiв, але Оксанка вже не спала, була напоготовi й товкла палицею будь по чому. Ще довго по тому вона не могла спати, кидалася на лiжку, щось вигукувала й ридала до нестями, а потiм засинала й могла довго не прокидатися.

– Та вставай вже, триклята дитино! – будила мама.

 – Пiдеш до бабусi. Вмийся й вбери чисту сукенку. Нечепура!

Хапонула дитину в цупкi обiйми й ну чесати волосся. Не чесала, а висмикувала кучерики. Вiд матусi несло чимось таким смердючим, що вона, Оксаночка, вiдвертала свое личко.

– Що з вухом!? – гаркнула й продовжувала тягнути за волосся.

– Н-не-знаю, – поволi промовила Оксаночка.

– Гидота! Іди i помий вуха! Помийниця!

Дiвчинка боялася рухати поранене вушко. Воно взялося струпом й нестерпно болiло.

Прикрила волосячком рану. Мама чекала ii на вулицi.

– Рухайся! Часу в мене нема!

Дорогою йшли мовчки. Оксанка ловила свiжий подих вiтру, дивувалася бiлому свiту й була щаслива, дарма, що прийдеться пережити ще одну неприемнiсть: зустрiч мами й бабусi. Колись вони жили всi разом: Тато, мама бабуся. А коли тато помер, то бабуся пiшла вiд них геть, бо мама не любила ii. Дiм, у якому вони жили належав мамi. Бабуся часто плакала, а потiм оселилася у знайомоi й платила iй грошi за проживання.

Зараз Оксанка розумiе що до чого, а тодi… Цi зустрiчi були завжди неприемними. Оксанка не все розумiла про що так сердито казали жiнки одна однiй. Мама сердито махала рукою i йшла геть, а бабуся тiшилася своею маленькою пташечкою.

– А що з тобою, рибонько? – ввечерi спитала бабуся, розчiсуючи ii на нiч.

– Щур вкусив, – мовила рибонька.

– Як!?

Бабуся кинулася до свiтла з дитиною. Швидко стала збирати свое внуча й вiдвезла до лiкарнi.