Вітіко

У свiтлицi, куди вони зайшли, вже зiбралося трохи людей, решта прийшли пiзнiше. Там було й п’ятеро дiтей, трое хлопчикiв i двое дiвчаток. Дiт погукав дiтей, поставив iх перед Вiтiко й мовив:

– Це моi сини за вiком: Дiт, Вольф i Ебергард.

Хлопчики була вбранi в жовтуватий грубий суконний одяг.

Потiм Дiт погукав дiвчат, теж поставив iх перед Вiтiко i сказав:

– А це моi доньки Софiя i Гелiха.

Дiвчатка зi зiбраними на головi косами були вдягненi в червонi жилетки, чорнi спiдницi зi зборками i бiлi фартушки.

Потiм усi сiли за широкий буковий стiл. На верхньому краi сiли Дiт i Елiзабет, мiж ними Вiтiко. Далi сiли дiти. Нижче сидiли iншi люди, звичайнi слуги та служницi. На столi стояли житнiй хлiб, ячмiнний хлiб i пиво. На верхньому краi столу поставили копчену та смажену шинку i квашену капусту, на нижньому краi – юшку зi шматками копченоi свинини, фрикадельками i квашену капусту.

Коли вечеря скiнчилася, Дiт без скiпки, бо надворi ще був бiлий день, завiв Вiтiко до його кiмнати.

То була нарiжна кiмната навпроти лiсу. Як i велика свiтлиця, вона мала побiленi стiни, мiцне дубове лiжко, де постелили Вiтiко, та iншi меблi з твердого дуба. Дiт попрощався, Вiтiко взяв дверi на дубовий засув i приготувався до ночi. Коли вже смеркло, вмостився на лiжку спати.

Наступного ранку, ще вдосвiта, Вiтiко доглянув свого коня. Потiм поснiдав у великiй свiтлицi молочним супом iз борошном i бiлим хлiбом. Згодом Дiт повiв його по кiмнатах дому. Майже всi були такi, як i велика свiтлиця, в них жили Дiт, його родина i гостi.

В бiльшостi кiмнат меблi були з бука, в деяких були кращi меблi з дуба. В одному просторому пiдвалi зберiгалася зброя i катапульти для захисту садиби. Над тим пiдвалом мiстилася висока надбудова, до якоi можна було потрапити знизу. Дiт i Вiтiко пiднялися нагору. Там, немов у вартiвнi, можна було бачити все навколо.

– Бачиш, – мовив Дiт, – на тiй дорозi, якою ти вчора iхав вiд Влтави до моеi садиби, я побачив тебе i пiшов до брами тобi назустрiч.

– А ота скеля – це скеля Крумлова? – запитав Вiтiко.

– Так, – вiдповiв Дiт.

– Там мав би стояти за?мок, – зауважив Вiтiко.

– Якби я мав змогу, я б уже збудував його там, – сказав Дiт.

– Може, збудуе колись хто-небудь iз твого роду, – припустив Вiтiко.

– Або з якогось iншого, хтозна, – стенув плечима Дiт.

Подивившись якийсь час на ущелину, що тяглася в бiк Крумлова, Дiт повернувся на захiд i мовив:

– Отам нашi поля, луки i луги.