Вітіко

Тодi Вiтiко уклав iз князем Военом союз, вiн хотiв визнати його зверхнiсть i захищати Богемську марку вiд чужинцiв, якщо князь дозволить йому жити в лiсистих горах, куди вiн удерся. Князь дозволив, i вiдтодi Вiтiко жив на однiй горi в Лiсовому краю. Його рiд розмножився, став могутнiм i запровадив християнство, охрестивши в Регенсбургу чотирнадцятьох лехiв iз пiвдня Богемii задовго до того, як Борживой став першим християнським князем Богемii. А потiм рiд знову занепав, став невiдомим, i я останнiй представник цього роду.

Вiтiко посадив на горi, де вiн жив, дикi троянди, бо й на горi коло його дому в Римi теж росли дикi троянди. Всi предки давнього Вiтiко, яких можна простежити вiд часiв, коли в усьому свiтi ще не було Христа, садили дикi троянди, бо ж нiяких iнших ще не було, i всi його нащадки теж садили дикi троянди.

– Тож на мене таки щось найшло, якщо я взяла троянди, – протягло мовила Берта.

– А ти часто береш цi квiти?

– Уряди-годи, – вiдповiла Берта.

– Просто диво, що такоi пори року ще цвiтуть троянди, – мовив Вiтiко.

– Я знайшла iх лише в затiнку i вставила у свiй обруч, – пояснила Берта.

– Тямиш! – похвалив Вiтiко.

– Тож нехай вони будуть для вас щасливим знаменням, – побажала Берта, – i нехай дадуть вам багато щастя. Я поведу вас до батька, щоб вiн дав вам провiдника до Трьох Сiдал, який покаже найкоротшу стежку.

– Гаразд, Берто, веди мене до батька, – погодився Вiтiко.

– Ви справдi хочете? – запитала вона.

– Хочу.

– Тодi ходiмо, – запросила дiвчина.

Запросивши, дiвчина пiдвелася, вершник одяг на голову свiй шкiряний шолом i теж пiдвiвся.

Обое пiшли узлiссям аж до мiсця, звiдки вийшли дiвчата. Там зайшли мiж дерева й побачили трохи далi другу дiвчину, яка спiвала разом iз Бертою. Коли Берта i Вiтiко пiдступили до неi, вона втекла й бiгла попереду них. Вiтiко помiтив тепер, що ii коси, звисаючи на темний одяг, мали свiтлий, майже ясно-жовтий вiдтiнок, тодi як Бертинi коси були каштановi. Але подруга мчала так швидко, що невдовзi вони вже не бачили ii.

Вiтiко i Берта йшли пiд високими ялицями i помiж замшiлим камiнням. Пiднiмалися вгору.

Невдовзi обое почули, як дзюрчить струмок, що бiг, напевне, десь по лiву руку вiд них. Берта повернула тепер лiворуч i пiшла до струмка, який виднiв крiзь дерева внизу в глибокiй ущелинi. Берта йшла вздовж струмка в попередньому напрямi, але краем урвища. Обое всякчас пiднiмалися вгору. Трохи згодом лiс порiдшав, i нарештi вони вийшли на вiдкриту мiсцевiсть.