Вітіко

– Вiн стоiть на вiдшибi, – пояснив Генрiх, – стежка йде внизу повз Мiхель, i нiхто, хто йде в дальшi землi, не пiднiмаеться сюди, бо одразу за домом починаеться високий лiс, де немае жодноi стежки. Отже, ззаду будинок обступае стiна, яку формують Три Сiдала i гора Плехи, або, як кажуть у нас, Блекенштайн, а перед будинком лiс тягнеться вниз аж до Мiхелю. Якби викорчували лiси, тодi здалеку можна було б бачити, що на горi стоiть будинок. А втiм, лiс на Трьох Сiдалах i Плехах, звичайно, не викорчують нiколи, бо цi гори крутi й придатнi тiльки для лiсу, тож дiм тодi б яснiв на тлi темного лiсу позаду.

– А дiм давно вже тут стоiть? – запитав Вiтiко.

– Я збудував його, – вiдповiв Генрiх.

– А чому ви збудували його на вiдшибi? – знову запитав Вiтiко.

– Бо я так захотiв, – вiдповiв Генрiх. – Однi будують на луках, другi на скелях, третi в лiсах, а коли раптом знадобиться захист, цей будинок добре захований i непомiтний. Я тут часто буваю з родиною, коли ми не вчепимось мiцно десь в iншому мiсцi.

– Напевне, тут добре жити, – мовив Вiтiко.

– Атож, тепер, а можливо, i в майбутньому, – погодився Генрiх. – На широкiй горi, що по той бiк Мiхелю, коли-небудь оселяться люди, бо там е пiдходящi умови, а саме: добрий грунт i добре сполучення, можливо, тодi в багатьох мiсцях навколо збудують будинки i навiть церкви, а згодом, як настануть часи, коли окрема людина вiдчуватиме меншу потребу в захистi, нехай бiлi стiни цього дому яснiють здалеку й запрошують багатьох людей прийти в гостi й насолодитись вiдпочинком у домi.

– Нехай цей дiм стоiть багато сотень рокiв, – побажав Вiтiко.

– Якщо тi, хто приходить до мене, думають так, як я, – вiдповiв Генрiх, – дiм стоятиме. Можуть настати днi, коли який-небудь рiд утратить могутнiсть i авторитет, але цi риси можуть вiдродитись, якщо сам рiд не згас. Коли-небудь цей дiм можуть зруйнувати дощенту, але iншого дня вiн знову може постати на цьому мiсцi, i якщо котрийсь мiй нащадок житиме тут i радо господарюватиме серед своiх маетностей, тут буде оселя, затишна для мешканцiв i приязна для чужинцiв, якi прийдуть сюди зi щирим серцем.

– Я думаю так, як i ви, – мовив Вiтiко. – Жоден рiд не загине, якщо його члени праведнi, вiн занепадае i пiдноситься, хiба що Господь покладе йому край, коли помре останнiй представник.

– Таж так, всяке бувае, – кивнув Генрiх. – Ходiмо далi.

Обидва чоловiки зiйшли з пагорба, через хвiртку вийшли з саду i пiшли далi, i то приблизно в той бiк, звiдки прийшли Вiтiко i Берта.