Вітіко

А ще за давнiх часiв жив чоловiк на ймення Врш, вiд якого походять вршi. Одного разу дружину одного врша заскочили пiд час перелюбу. Існував звичай, що жiнка, винна в такому переступi, мала загинути вiд руки свого чоловiка. Та жiнка втекла до Адальберта, покаялася, а щоб вона могла спокутувати свiй грiх, Адальберт послав ii до жiнок монастиря Святого Георгiя. Вршi прибiгли до Адальберта i шукали ту жiнку. Не знайшовши, ганьбили Адальберта як злочинця i захисника перелюбу. А вiн сказав iм: «Я не перелюб захищаю, а перешкоджаю страхiтливому звичаю, який суперечить християнству, що прагне не смертi грiшника, а його поправи», аж тут проводир вршiв кинувся до Адальберта й крикнув: «Тебе я не вб’ю, щоб ти не став мучеником, але твоiм братам i твоему дому я згадуватиму це до останнього родича».

Потiм вршi побiгли далi, а коли iм виказали мiсце перебування провинноi жiнки, обступили облогою монастир, аж поки iм видали ту жiнку. А оскiльки шлюбному чоловiковi було страшно вбивати ii, вршi наказали, щоб iй вiдiтнув голову звичайний слуга. Адальберт розсердився, плакав, прокляв вршiв, одразу покинув Прагу й подався до Рима. Вршi почали ворогувати з братами Адальберта, яких ще жило п’ятеро в краiнi, вони володiли неподiленою спадщиною Славника i жили в замку Лiбiц. Боротьба тривала довго, то вщухала, то починалася знову, Славниковичi втратили все, крiм Лiбiцу, та й Лiбiц опинився в облозi. Анастасiй, абат Бржевновського монастиря, що був другом роду Славниковичiв, був у тому замку й порадив, коли смiлива оборона виявилась марною, втекти до церкви. Всi нащадки Славника подалися до церкви та вiвтаря, а коли вршi вдерлися до замку i обiцянками виманили втiкачiв iз церкви, то повбивали геть усiх: чоловiкiв, жiнок, дiтей i дiвчат. А слуг i людей, якi належали вбитим i були в замку, закрiпачили. Абат Анастасiй утiк до Угорщини i вже нiколи не повернувся. Вршi забрали всi маетностi Славниковичiв i проводир вршiв жив тепер частiше в Лiбiцi. Тiльки трое Славниковичiв уникли долi свого роду: Адальберт, що був у Римi, Радим, його наймолодший брат, що поiхав разом iз ним, i Собiбор, найстарший, що, коли одного разу ворожнеча вщухла, подався з богемським вiйськом разом з iмператором Оттоном проти пiвнiчних слов’ян, познайомився з польським королем Болеславом, лишився в Польщi i здобув там маетностi та повагу. Але рiд уже не пiднявся i згас.

– А чому князi не забороняли таких дiй? – запитав Вiтiко.