Вітіко

Червоний вершник якусь мить мовчав, Вiтiко також.

– А тепер ти, шкiряний, – знову заговорив червоний вершник, – ти говорив про князiв, запитував про них, я вже назвав тобi тепер досить князiв i багато розповiв про них. Оскiльки я багато розповiв i про князiв, i про рiзнi роди та про iхнi дикi звичаi, а також про нас i нашi добрi звичаi, тож тепер i ти мiг би розповiсти щось про себе i свою натуру, це буде втiхою для нас.

– Я вже сказав тобi, що я iду з пiвдня i прямую на пiвнiч, – вiдповiв Вiтiко.

– Справдi сказав, мудрий чоловiче, – говорив далi червоний вершник, – i це дуже дивно, та оскiльки ти не завжди матимеш на собi шкiряне вбрання i коли-небудь, можливо, помiняеш його на якесь iнше, я не зможу назвати тебе, коли комусь розповiдатиму про тебе, i не знатиму, що йдеться про тебе, коли хтось розповiдатиме про тебе. Ти таки повинен мати одну рiч, яку називають iм’ям, i ця рiч мае бути невинною, щоб ii можна було назвати.

– Мене звуть Вiтiко, – вiдповiв Вiтiко, – я походжу з пiвдня краiни, i не маю нiяких iнших родичiв, крiм матерi, що шляхетного роду.

– Що ж, Вiтiко, – мовив червоний вершник, – якщо ти походиш iз пiвдня нашоi краiни, то ти, напевне, був i в Баварii, i бачив Генрiха Гордого, про якого всюди говорять.

– Я не бачив його, – вiдповiв Вiтiко. – У Рандсгофi, що стоiть неподалiк вiд рiчки Інн i де ще до великого iмператора Карла i його синiв часто жили володарi франкськоi землi, в монастирi, що стоiть там, колись справляли велике церковне свято.

Отже, туди мав прийти герцог Генрiх зi своею дружиною Гертрудою i малим сином, що теж звався Генрiх. Я пiшов туди. Герцог не приiхав. Там були пфальцграф Оттон, архiепископ Зальцбурзький Конрад, епископ Пассауський Регiмберт, пани з Роре, Мозебаху, Порену, Мейсаги, Гагенау i багато iнших.

– А тепер цей добрий герцог, мабуть, дуже озлоблений, як i багато зарозумiлих панiв, – зауважив червоний вершник. – Таж вiн нi про що iнше й не думав, як про ласку, яку б вiн зробив Нiмецькiй iмперii: погодився з вибором, якби його обрали королем! А тепер на нiмецькому престолi сидить шваб Конрад i каже, що великий герцог мав би коритися.

А великий герцог не хоче коритися, i тому вони схоплять один одного за бороди. Саксонiя вже йому не дiстанеться, а Баварiю той шваб дасть своему единоутробному братовi молодому маркграфу Австрiйському Леопольду, який буде добрим союзником тiльки тодi, коли хто-небудь домагатиметься його пiдтримки.