Вітіко

– Бувай здоровий! Щасливоi дороги! – гукнули вершники, якi iхали позаду.

– Бувайте здоровi! – вiдповiв Вiтiко. Потiм постояв хвилинку i сказав червоному вершнику: – Я сказав вам, як мене звуть i звiдки я iду, ти багато розповiв менi й назвав менi тих, хто iде з тобою, а тепер скажи менi, хто ти, якщо ти так дбаеш про цей край i переймаешся тим, що вiдбуваеться в ньому.

– Отож, шкiряний, слухай: я син шляхетного i великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодноi краплi кровi, я онук славетного короля Вратислава, я небiж князя Бржетислава, що в лiсi коло Крживоклату впав, наче зiрка на землю, я небiж нещасного Борживоя, що мусив утiкати вiд Сватоплука, i я небiж теперiшнього князя Собеслава.

Мене звуть Владислав.

– Коли ти справдi такий… – заговорив Вiтiко.

– То що, Вiтiко? – запитав червоний вершник.

– То мав би бути поважнiшим, – закiнчив фразу Вiтiко.

– Мiй сину, – мовив червоний вершник, – ось iде мiй шлях на схiд, у Моравiю, а твiй – на пiвнiч.

Бувай здоровий i знайди свое щастя.

Пiсля цих слiв i вiн, i його супровiд зрушили коней i помчали швидким клусом на схiд, тож тiльки закурилося за ними. Вiтiко ступою подався на пiвнiч.

3

Зала була дуже велика

Року Божого 1140-го захворiв богемський князь Собеслав. Торiк восени вiн iздив на схiдний кордон своеi держави. А ще рiк тому вiн, i теж восени, помер його приятель польський король Болеслав Кривоустий. Тепер Собеслав змiцнив свою державу проти Польщi, збудував замок Госту й жив неподалiк вiд нього на своему дворi в Хвойно.

Вiн захворiв напередоднi Святвечора i звелiв завезти його в замок Госту. Настала Рiздвяна нiч, проминуло новорiчне свято i свято Трьох Святих Царiв, наближався мiсяць лютий. Князь лежав у покоi з потинькованими стiнами i трьома вiкнами. Два вiкна були завiшанi полотном, а крiзь трете князь дивився в той бiк, де лежали землi його покiйного приятеля короля Болеслава. Надворi був мороз, тож тiло князя накрили ведмежою шкурою, поверх якоi лежали його посивiла борода i руки. Поряд iз хворим на дерев’яному стiльчику сидiла жiнка в темному вбраннi. Князь заговорив до неi:

– Адельгайдо, дiзнайся, чи юнак, який у недiлю був у передпокоi, ще е десь у замку або поблизу, i нехай вiн зайде до мене.

Жiнка пiдвелася i вийшла. За хвилину повернулася й мовила:

– Вiн ще тут, його знайдуть i пришлють до тебе.

Сказавши, жiнка знову сiла на свое мiсце.